Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

втік від багаття, вони спочатку довго мовчали, далі півголосом і глухо заговорили про щось, що воно йде і що мерщій треба збиратися й тікати від нього… Вони швидко повечеряли, погасили вогонь і мовчки стали запрягати. З їхньої метушні і уривчастих фраз було помітно, що, вони передбачали якесь нещастя.

Перед тим як рушати в дорогу, Димов підійшов до Пантелія і спитав тихо:

— Як його звуть?

— Єгорій… — відповів Пантелій.

Димов став одною ногою на колесо, взявся за мотузку, якою було перев’язано паку, і піднявся. Єгорушка побачив його обличчя й кучеряву голову. Обличчя було бліде, втомлене й серйозне, але вже не виявляло злоби.

— Єро! — сказав він тихо. — На, бий!

Єгорушка здивовано глянув на нього; в цей час мигнула блискавка.

— Нічого, бий! — повторив Димов.

І, не чекаючи, поки Єгорушка битиме його або розмовлятиме з ним, він стрибнув униз і сказав:

— Нудно мені!

Потім, перевалюючись з ноги на ногу, рухаючи лопатками, він ліниво поплентався вздовж валки і чи то плачучим, чи то досадливим голосом повторив:

— Нудно мені! Господи! А ти не ображайся, Омелю, — сказав він, проходячи повз Омеляна. — Життя наше пропаще, люте!

Праворуч мигнула блискавка, і, наче відбившись у дзеркалі, вона зразу ж мигнула вдалині.

— Єгорію, візьми! — гукнув Пантелій, подаючи знизу щось велике і темне.

— Що це? — спитав Єгорушка.

— Рогожка! Буде дощик, то от укриєшся.

Єгорушка підвівся й подивився навколо себе. Далина помітно почорніла і вже частіше, ніж щохвилини, мигала блідим світлом, як повіками. Чорнота її, наче від ваги, схилялася праворуч.

— Діду, гроза буде? — спитав Єгорушка.

— Ох, ніженьки мої хворі, застуджені, — говорив співуче Пантелій, не чуючи його й притупуючи ногами.

Ліворуч, начебто хто чиркнув по небу сірником, мигнула бліда фосфорична смужка й погасла. Почулось, як десь дуже далеко хтось пройшовся по залізному даху. Мабуть, по даху йшли босоніж, бо залізо пробурчало глухо.

— А він обложний! — крикнув Кирюха.

Між далиною і правим обрієм мигнула блискавка, та так яскраво, що освітила частину степу и місце, де ясне небо межувало з чорнотою. Страшна хмара насувалася, не поспішаючи, суцільною масою; на її краю висіло велике чорне лахміття; зовсім таке саме лахміття, тиснучи одне одного, нагромаджувалося на правому і лівому обрії. Цей обідраний, розкошланий вигляд хмари надавав їй якогось п’яного, бешкетного вигляду. Виразно і неглухо прогуркотів грім. Єгорушка перехрестився і став швидко надівати пальто.

— Нудно мені! — долинув з передніх возів вигук Димова, і з голосу його можна було збагнути, що він уже знову починав лютувати. — Нудно!

Раптом рвонув вітер, та з такою силою, що мало не вихопив у Єгорушки клунок і рогожу; стріпнувшись, рогожа рвонулася на всі боки й заляскала по паці й по обличчю Єгорушки. Вітер із свистом помчав степом, безладно закружляв і зчинив, з травою такий шум, що через нього не чути було ні грому, ні рипіння коліс. Він дув з чорної хмари, несучи з собою густу куряву і запах дощу та мокрої землі. Місячне світло затуманилося, стало начебто бруднішим, зорі ще більше нахмурились, і видно було, як край дороги поспішали кудись назад хмари куряви та їхні тіні. Тепер, напевно, вихори, кружляючи й забираючи з землі пил, суху траву і пір’я, підіймалися аж до неба; мабуть, аж під чорною хмарою літало перекотиполе, і як, мабуть, йому було страшно! Але крізь пил, що заліплював очі, не видно було, нічого, крім мигання блискавок.

Єгорушка, думаючи, що цю ж хвилину поллється дощ, став навколішки й укрився рогожею..

— Пантелі-ію! — гукнув хтось попереду. — А… а… ва!..

— Не чути! — відповів голосно й співуче Пантелій.

— А… а… ва! Аря… а!

Загримів сердито грім, покотився по небу, з правою боку наліво, потім назад і завмер коло передніх підвід.

— Свят, свят, свят, господь Саваоф! — прошептав Єгорушка, хрестячись. — Ісполнь небо і земля слави твоєя…

Чорнота на небі розтулила рота й дмухнула білим огнем; відразу ж знову загримів грім; тільки-но він замовк, як блискавка мигнула так широко, що Єгорушка крізь щілини в рогожі побачив раптом весь великий шлях до самої далини, всіх підводчиків і навіть Кирюшину жилетку. Чорне лахміття з лівого боку вже підіймалося догори, і одне з них, грубе, незграбне, схоже на лапу з пальцями, тяглося до місяця. Єгорушка вирішив заплющити щільно очі, не звертати уваги й чекати, поки все скінчиться.

Дощ чомусь довго не починався. Єгорушка, надіючись, що хмара, може, проходить мимо, виглянув з-під рогожі. Було страшенно темно. Єгорушка не побачив ні Пантелія, ні паки, ні себе; скоса глянув він туди, де був недавно місяць, але там чорніла така сама пітьма, як і на возі. А блискавки в пітьмі здавалися ще більшими й сліпучішими, аж очам було боляче.

— Пантелію! — покликав Єгорушка.

Відповіді не було. Та ось нарешті вітер востаннє рвонув рогожу і втік кудись. Почувся рівний, спокійний шум. Велика холодна крапля впала на коліно Єгорушці, друга поповзла по руці. Він помітив, що коліна його не вкриті, і хотів був поправити рогожу, але в цей час щось посипалось і застукотіло по шляху, далі по голоблях, по паці. Це був дощ. Він і рогожа, начебто зрозуміли одне одного, заговорили про щось швидко, весело й преогидно, як дві сороки.

Єгорушка стояв на колінах, чи, певніше, сидів на чоботях. Коли дощ застукав по рогожі, він подався тулубом наперед, щоб закрити собою коліна, які раптом стали мокрі; коліна вдалося закрити, але