Томас Тімайєр - Скляне прокляття

Рівно о четвертій гравійною доріжкою зацокали копита четвірки коней. До парадних дверей підкотило розкішне відкрите ландо. В ньому сиділи огрядний чоловік у циліндрі й із бакенбардами і витончена дама у фіолетовій сукні та крислатому капелюсі, декорованому пір’ям білої чаплі. За ними їхав на коні жандарм у синій уніформі з сяючими мідними ґудзиками.

Гумбольдт похмуро спостерігав за непроханими гостями з вікна. Коли у двері постукали, він випростався й пробурмотів:

— Що ж, час настав. До бою!

Оскар пішов слідом за батьком. Важкі двері розчинилися. На порозі стояла Марія Ритмюллер, матір Шарлотти. Висока, пишнотіла, рум’яна дама непохитно-сталевої вдачі. Досі Оскар знав про цю особу тільки з розповідей Шарлотти. Дивлячись на квітучий вигляд пані Ритмюллер, неможливо було повірити, що за станом здоров’я їй доводилося весь час перебувати під наглядом лікарів, а минулий рік провести в санаторії в Хайлігендаммі. Підозри ці тільки посилилися, коли жінка почала говорити:

— Де моя дочка?

Ніяких привітань або ввічливих слів. Вона навіть не відрекомендувала свого супутника, пана в циліндрі.

— Добридень, Маріє, — відповів Гумбольдт, холодно усміхаючись. — Радий, що ти почуваєшся непогано. Сподіваюся, дорога не видалася тобі надто стомливою?

— Облиш ці порожні балачки, Карл Фрідріх! — суворо мовила пані Ритмюллер. — Я тут задля того, щоб забрати Шарлотту. Якщо знадобиться, я вимагатиму від представника влади застосувати силу. — Вона вказала на поліцейського, який втупився в підлогу й не зводив очей із власних чобіт. Уся ця сцена, схоже, не дуже подобалася йому.

— Я тут уже вшосте, й без дочки не маю наміру зрушити з місця!

— Шарлотти немає вдома, — промовив Гумбольдт. — Термінові справи в місті, але вона обіцяла невдовзі повернутися. Ми щойно приїхали з далекої подорожі, розбираємо речі. Прошу вас, проходьте. Еліза зараз принесе чай із булочками. Моє запрошення, звісно, стосується всіх… — Гумбольдт відступив, пропускаючи гостей до будинку. Пані Ритмюллер гордовито пройшла вперед, за нею мовчки попростували чоловіки, тримаючи в руках капелюхи.

Аромат свіжозавареного чаю та щойно спечених булочок із корицею заповнив вітальню. Зайшовши до гостей, Еліза привітала всіх лагідною посмішкою. Друзів Оскара завбачливо відрядили на кухню — самим своїм виглядом вони могли ще більше розгнівати Гумбольдтову сестру. Пані Ритмюллер кинула на Елізу зневажливий погляд і повагом опустилася в одне з крісел.

Оскар нишком відвернувся й фиркнув: дуже вже ця пихата жінка нагадувала йому здоровезну курку. Та й супутник був їй до пари. Сівши до столу й час від часу підкахикуючи, він раз у раз починав витрушуватися й начищати свій циліндр. Схоже, цей чоловік не мав, що сказати, й повністю залежав від найменших примх дами у фіолетовому. Лише жандарм справляв враження досить приємної та ввічливої людини. Він із вдячністю прийняв чашку чаю й булочку і підсів ближче до столу.

— Чи не хочеш ти відрекомендувати мені свого супутника? — Гумбольдт узяв чашку з рук Елізи і зробив обережний ковток.

— Це Бернхард Ігель, мій наречений.

Гумбольдт мало не вдавився.

— Ти заручена?

На губах жінки з’явилася холодна усмішка:

— Саме так. Ми познайомилися в санаторії. Бернхард — агент із продажу нерухомості. Він живе у Бремені. За півроку ми маємо намір одружитися.

— Що ж, бажаю щастя! — Гумбольдт утер губи серветкою. — І, будь ласка, вибач мені за таке щире здивування. Я не був готовий до того, що ти вдруге вирішиш вийти заміж.

— Твій глузливий тон тут ні до чого! — верескнула пані Ритмюллер. — Я не належу до тих жіночок, які довго залишаються самотніми. — Її погляд зупинився на Оскарі. — А це що за молодик?

— Перепрошую, забув відрекомендувати! Це мій син — Оскар Веґенер. Я всиновив його кілька місяців тому, і відтоді він живе зі мною. Із хлопця вийшов чудовий помічник.

Навіть якщо пані Ритмюллер і здивувалася, то не показала вигляду.

— Веґенер? — підібгала вона губи. — Це, бува, не синок тієї нікчемної акторки?

— Саме так.

Оскар стиснув кулаки. Гумбольдт же, навпаки, поводився так, ніби нічого особливого тут не відбувалося.

— Мені знадобилося чимало часу, щоб його розшукати, але тепер він поряд, усі документи є, тож я надзвичайно радий, що все так сталося.

— Чорношкіра дівуля, вуличний хлопчисько і ківі. Чудове товариство для моєї дочки. Я не маю наміру ані на мить більше залишати її в цьому домі, годі! — жінка плеснула гладкими долоньками по гладких колінах. — Але ж де вона? Я хочу бачити Шарлотту негайно! Якщо вона не з’явиться за п’ять хвилин, я офіційно заявлю, що її викрали.

Гумбольдт відставив чашку й визирнув у вікно.

— Не бачу ніяких причин для того, щоб так хвилюватися. Здається, вона щойно під’їхала.

Оскар бачив, як відчинилися дверцята екіпажу. Звідти випурхнула Шарлотта і поквапом рушила до будинку.

Незабаром дівчина вже заходила до вітальні. Щоки її палали, а в очах світилася рішучість.

— Шарлотто! — пані Ритмюллер кинулася назустріч дочці, розкривши обійми. — Нарешті, я тебе бачу!

— Добридень, мамо! — Шарлотта ухилилася від обіймів і зупинилась поряд із Гумбольдтом, кинувши на стіл чорну шкіряну теку, яку принесла з собою. Еліза подала їй чашку чаю і булочку.

— Ти встигла зробити все, що хотіла?

— Звісно, — відповіла Шарлотта.

Пані Ритмюллер опустилася на своє місце. Можливо, її неприємно здивувала прохолодна зустріч із дочкою, проте вона була надто досвідченою світською дамою, щоб дозволити собі продемонструвати свою розгубленість.

— До речі, ти знайома з моїм нареченим Бернхардом Ігелем? — защебетала вона, як нічого не сталося.

— Ні. Ти ж знаєш, я тривалий час подорожувала. Проте