Геза Гардоні - Зірки Егера

які два роки проносив Балінт Терек. Від тривалого вжитку вони блищали, наче срібло.

Майлад поспішив назустріч старому. Він не знав його, але бачив, що то угорець. Балінт теж стояв біля столу, весь зворушений такою зустріччю, і уважно дивився на старого.

Майлад, не в змозі вимовити ані слова, обняв його. Балінт, затремтівши від хвилювання, крикнув:

— Хто ти?

Старий опустив голову і ледь чутно промимрив:

— Ласло Море.

Балінт відсахнувся, як від удару, відвернувся і сів на місце.

Майлад теж квапливо відійшов від нового в'язня.

Юнаки, зажурені, стояли за спиною батька.

— Отут буде ваше місце,— розпорядився Велі-бей, показуючи на вільні місця за столом, де сидів Балінт Терек.

Почувши це, Балінт Терек підвівся.

— Якщо їх годуватимуть за цим столом, я тут їсти не стану! — І, обернувшись до слуги, що стояв за його спиною, сказав: — Занеси мені тарілку в кімнату.

Майлад стояв якусь хвильку, вагаючись, а тоді й він наказав своєму слузі:

— Неси й мою тарілку,— і рушив слідом за Балінтом.

Велі-бей знизав плечима і, кинувши погляд на Море, спитав:

— Чому вони тебе так зневажають?

Море похмуро дивився вслід землякам.

— Бо вони угорці.

— А ти хіба не угорець?

— Отож-бо й воно, що угорець. Двоє угорців ще можуть ужитися, але троє вже неодмінно почубляться.

Балінт Терек два тижні не виходив із своєї кімнати. Так само вчинив і Майлад. Він слухав міркування Балінта про нову віру, що її поширювали славний знаменитий Мартін Лютер та Жан Кальвін[53].

— Це і є істинна християнська віра, а не та римсько-латинська, що поширилася по всьому світу,— казав Балінт Терек.

Нарешті і Майлад перейшов у нову віру. Він навіть написав листа своєму синові Габору, щоб він удома замислився над цим ученням.

Та дуже вже їм обридло сидіти в чотирьох стінах. Одного дня Балінт сказав:

— Ходімо спустимося в сад.

— Таж там отой розбійник!

— Може, його й немає в саду.

— А якщо він там?

— Якщо він там, ми просто вдаватимемо, що не помічаємо його. Ми маємо таке ж право на прогулянку, як і він.

Майлад усміхнувся.

— Право? Отже, у нас є якісь права.

— Звичайно, трясця їхній мамі! Скільки вже часу ми страждаємо в неволі, а цей Ласло тільки два тижні тому приїхав.— І вони спустилися в сад.

Під платаном сидів персидський принц — теж давно тут у неволі, як і вони, та ще якийсь азіатський князьок, що вже отупів з горя й нудьги. Вони грали в шахи. Вже роками з ранку до вечора грали вони в шахи й ніколи не перемовлялися бодай жодним словом.

Балінтові й Майладу обидва шахісти були так само добре знайомі, як Мармурові ворота, що біліли між Кривавою і Золотою баштами, чи як височенний на зріст багатий курд, який змушений був тягати за собою пудові кайдани тільки за те, що колись він вилаяв султана. Знесилений від кайданів, він з ранку до вечора сидів або лежав біля загратованих дверей темниці Кривавої башти. А поглядом він із заздрістю стежив за в'язнями, що прогулювалися між кущами.

Майлад і Балінт навіть не глянули б на шахістів, якби не помітили незнайомця, який сидів біля гравців, спостерігаючи їхню гру. Хто цей старий низенький турок у жовтому кафтані? І чому в нього непокрита голова?

Зачувши кроки ув'язнених угорських вельмож, незнайомець обернувся.

Це був Море. Він підвівся і відійшов від гравців. З його обличчя вже зникла втома, що першого дня здавалася мало не смертною. Маленькі чорні оченята зиркали жваво, й навіть хода його тепер стала впевненою, майже молодою.

Він підійшов до вельмож і, схрестивши руки на грудях, сказав:

— За що ви так ненавидите мене? Чим ви кращі від мене? Тим, що багатші? Тут багатство ні до чого! Чи ви благородніші від мене? Мій рід такий же давній, як і у вас.

— Ти був грабіжником! — буркнув Балінт Терек.

— А хіба ви не були розбійниками? Хіба ви не простягали свої лапи скрізь, де тільки могли? Хіба ви не воювали між собою? Хіба ви не поверталися безліч разів