Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

— Ти бачиш, яка норовиста паскуда!.. Дорогу вторуй для неї! А що, Петре, там, у німців, які дороги?

— Якщо, "батьку", порівнювати з нашими, то у нас зовсім немає доріг.

— Ти ба!.. Капіталісти які! Ану все-таки зверни на поле, перевіримо, на що вони здатні у нас.

Петро вимушений був звернути з шляху, і автомобіль тут же забуксував. Довго з ним вовтузилися, поки знову виїхали на дорогу.

— Ні, Петре, наші тачанки значно ліпші за їхні всякі "форди", "бенци", "немци", — Махно просто кепкував з іноземної техніки і умисне перекручував її назви. — Завертай-но назад, додому.

Коли в'їхали в Гуляйполе, Нестор знов попросив Петра не гнати "американця". На коні він полюбляв мчатися швидше вітру, а ось, бачиться, на машині — навпаки. Чи може це сьогодні так, бо не звик?

Біля крамниці, що неподалік від волосного правління, "батько" нараз побачив, як повстанець із сусідньої вулиці Сирівля навіжено б'є свого коня. У бідної тварини вже з рота юшила кров, коняка падала на передні ноги, а хазяїн піднімав її силоміць і все гамселив не то товстою палицею, не то уламком дишла. Про цього Сирівлю вже ходили селом чутки, що він знущається над жінкою й п'ятьма своїми дітками. А це недавно приїхав він до цієї ж крамниці і, певно, на цьому ж бідолашному коні, вигукав на вулицю крамаря й наказав йому винести нові подушки й устелити ними стежину до приміщення крамниці, щоб, мовляв, "батьків" синок не забруднив ноги. І що ви думаєте? Крамар виконав волю пришелепкуватого махновця, інакше той міг його тут же застрелити.

Щойно "Форд" порівнявся з Сирівлею, "батько" наказав Петрові зупинитися. Нестор ще на ходу гукнув до "синка":

— Стій, підлотнику! За що тварину б'єш?

Сирівля, коли глянув, що перед ним Махно, так і завме...

— Заноровилася, "батьку", — оговтавшись від переляку, відповів той. — Я її туди, я її сюди, а вона, гадюка повзуча, віслюком стала: ні туди ні сюди... Як укопана!

— Ах ти, підлотнику! Хіба ж можна так з коня знущатися?! Ти знаєш, що наші коні цінніші за всякі "форди-морди'?! Це такий ти хазяїн, що тебе відмовляється слухати навіть власний кінь...

Нестор вийняв з-за халяви своїх лискучих чобіт похідну нагайку, з якою, як і з маузерком, ніколи не розлучався, і давай нею гамселити Сирівлю. Після кожного удару примовляв:

— Це тобі за коня!.. А це за знущання над жінкою! А це — за твого найстаршого хлопчика! Це — за трохи меншого!

Нестор висік Сирівлю за всіх його п'ятьох дітей, а потім узявся бити за крамаря і за його подушки, а закінчив періщити за "просто так":

— А це за те, що ти підлотник!.. Паскуда!.. Кровопивця!.. Гадюка!..

З кожним виляском нагайки Махно лютішав, а Сирівля перетворився в суцільне червоне знамено: то він спершу благав помилувати його і намагався цілувати "батькові" чоботи, то плакав і ридав, стогнучи, мов помираючий бик, то вже принишкло лежав на землі, певно конаючи... Нарешті, отаман припинив лупцювати свого повстанця й вихопив маузера. Ще секунда-друга — і пролунав би вирішальний для Сирівлі постріл. Але тут, теж необачно, ризикнув втрутитися Петро:

— "Батьку"! — гукнув він. — Дай йому шанс вмерти чи вижити на полі бою!

Нестор опустив зброю.

— Геть з очей моїх, підлотнику! — гаркнув він Сирівлі, а той схопився з землі і щодуху кудись побіг. — І щоб сьогодні ж відбув на фронт! — гукнув йому навздогін Махно.

— Буде виконано, "батьку"! — відповів повстанець і поплентався в завулок. А Нестор вийняв з кишені галіфе велику білу хустинку, підійшов до побитого коня, який незворушливо стояв, і почав нею ніжно витирати кров з морди тварини. А коли витер, поцілував коня в губи, наче кохану жінку, й промовив:

— Ти вже вибач, брате, що тобі дістався жорстокий хазяїн... Мабуть, така нещасна доля твоя... Іди, друже, додому, іди... Від сьогодні він тебе не скривдить... Повір мені... А коли що, то скажи мені. Домовились? — Нестор по-товариськи поплескав безневинно побитого коня по холці, і той вдячно фиркнув і подався у напрямку своєї домівки.

А сам "батько" повернувся до авто й знову усівся на заднє сидіння. В Петра чомусь тремтіли руки.

— У штаб? — боязко спитав Петро.

— Ні, давай тихенько проїдемося вранішніми вулицями, я помилуюся ними, поки ще мало людей.

Їхали на малій швидкості. "Батько", мабуть, подумки пишався столицею своєї невеличкої держави, бо невдовзі відзначив:

— А які у нас рівні й широкі вулиці! Чорта з два знайдеш десь у Німеччині чи у Франції такий розмах, таку волю. А тротуари!.. Вони хоч дерев'яні, а все-таки — наші і приємніше по них ходити, ніж по кам'яних московських чи берлінських.

Петро мовчав. Він не хотів казати брехню, а правда могла "батькові" не сподобатися, і тоді можна було накликати на себе біду. Коли повернулися у штаб, Нестор в присутності Щуся, Петрова і Горєва зробив свій інспекторський висновок: