В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

ж це я подів ключі від брами й хвіртки? Не пам’ятаю, чи лишив їх тут, чи десь покинув.

– Загубив? От ще з тебе ґава! Під такий час він жартує з ключами! – розсердився Борис. – А ось оцей стояв біля хвіртки, – вказав він на Григора. – Хоч ти вже заспівав, немов на нашому возі, а все ж ми тебе, друже, потрусимо, – промовляв він, обмацуючи Григора, навіть зняв з нього черевики і там подивився.

– Я проковтнув ключі, а поверну завтра, – пообіцяв Григор.

– Мабуть, я забув їх у дівочій кімнаті! – згадав Микита. – Упустив їх з рук, коли побачив мертву... Хоч нехай мені що, а не піду по них сам, хіба з ким удвох.

– Та кат з ними, коли так – заспокоївся Борис. – Вони зараз нам не потрібні, а ранком знайдемо. А тепер ми отак розділимося: біля отих воріт стоятиме Микита з старими, Петруня отут, а ви, Фрику Карловичу, біля в’язниці з цього боку, щоб хто не зліз на стіну та не спустився по льоху. Я буду пантрувати скрізь понад стінами, – розподіляв Борис вартування.

– Я біля в’язниці? Мейн-ґот! Там дуже страшно! Ні, я не буду там!.. – одмовився Фрик.

– Ось не вигадуйте, робіть, що треба, – суворо промовив Борис. – Коли вам було треба, то я корився й слухав, а зараз війна, то вже треба рятуватися і щоб хтось один керував.

– Ох-ох!.. Цей поганий війна все перевертає... Я стоятиму трохи... – погодився Фрик, зітхнувши жалібно.

Коштовна пляшка

Петруня приніс пляшку і віддав Борисові, а той дав Григорові.

– На, пий, але ж дивись, щоб випив не останню! – застеріг Борис.

– О, нема ціни оцій пляшці дорогій! – захоплено промовляв Григор, пригортаючи пляшку до грудей.

Усі сміялися.

– Розійдемося ж кожний на своє місце. Та не спати. Треба пильнувати, щоб наші голови були цілі та панське добро не пропало. Дивіться всі гаразд, – остерігав Борис.

Усі розійшлися, куди кому сказано. Надворі стало зовсім темно, бо хмари вкрили місяць, далеко десь виблискувала блискавиця.

– А що, Петруню, хоч я мов той пес на припоні, зате в мене пляшка. Я не віддам її за всі скарби у світі! – хвалився Григор і, брязкаючи ланцюгом, сів на драбині вище від Петруні.

– Чого дерешся вгору? – запитав той.

– Собаці ж можна скрізь, куди досягне ланцюг. От пляшка є і в пляшці є, але вона закоркована. Як його пити?

– А ти одбий шийку, – порадив Петруня.

– Одбити... Але об віщо?.. Коли б залізяка або цеглина... А можна ж об край стіни. – Він поліз по драбині вгору.

– Чого ти поліз туди? – запитав підозріло Петруня.

– Сиди, сиди, Петруню! Ось я зараз одіб’ю шийку і смикну за твоє здоров’ячко, – заспокоїв його Григор. Дивлячись униз на Петруню, він відбив шийку пляшки, досягнув рукою до гармати, намацав дірку запалу і вилив усередину горілку, а порожню пляшку жбурнув по той бік стіни.

– Хоч раз у житті здалася на користь пляшка, – промовив, спускаючись униз, і сів біля Петруні.

– Уже? – запитав той.

– Уже, Петруню. І пляшку геть закинув. З порожньої, як ти знаєш, не вип’є й сам премудрий Соломон.

Григор замовк, мовчав і Петруня. Самко, сидячи на дереві, дивувався з Григора, що той весь час наче грався з життям, то вже був зовсім загибав, то знову рятувався, викручувався і встигав за якусь хвилю обміркувати все і всіх обдурити. Петруня сидів, держачи вила догори ріжками, Григор поглядав на нього, посміхаючись.

– Одважний з тебе войовник, Петруню, – промовив після мовчанки Григор. – Ото б ти й мене заколов?..

– Заколов, – одповів рішуче Петруня.

– Подумай лиш за віщо б ти заколов мене?

– За те... за те, щоб не робив лихого, – не зразу одповів Петруня.

– Кому не робив лихого? Панам?.. А за що ти вподобав їх так дуже?

– Та за що ж?.. Так... Не можна без панів. Над нами, дурнями, їх постановив сам Господь. Без Божої волі не робиться ніщо, – побожно зазначив Петруня.

– Без Божої волі й чиряк ніде не сяде, – погодився насмішкувато Григор і знову замовк, перебираючи, наче чотки, кільця ланцюга.

У дворі й навколо утворилася мертва тиша, блимав каганець, бігали тіні від сяйва по стінах будівель.

Страшні хвилини

Надходила північ, проспівали півні за двором, ще дужче потемнішало навкруги.

– Було отаке колись ще за старого пана, нехай царствує на тім світі, – забалакав Петруня. – Так отой, сучої пари Василько, млинарів братко, підбурив людей супроти пана. Тоді ми