Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

— Для мене матиме! — м'яко сказав Джубал.

— Ти не марсіанин.

Махмуд знову зупинився, щоб поговорити з Майком. Майк кивнув.

— Ти говориш правильно, мій брате, доктор Махмуд. Я б і сам так сказав. Ти є Бог.

Махмуд безпорадно знизав плечима.

— Бачиш, як це безнадійно? Все, що я отримав, — це богохульство. Ми не думаємо марсіанською. Ми не можемо.

— Ти є Бог, — смиренно промовив Майк. — Бог ґрокає.

— От пекло, змінімо тему! Джубале, можу я скористатися своїм статусом брата і отримати ще джину?

— Я принесу, — сказала Дорказ і підскочила.

Це був приємний родинний пікнік, невимушений — завдяки дару Джубала підтримувати м'яку неофіційність, дару, яким він поділився зі своїми працівниками. На додачу виявилося, що ці троє теж належать до такого ж типу людей — ерудовані, позбавлені відчуття суперництва і товариські, такі, що без зусиль вливаються в колектив. Усіх чотирьох об'єднав батьківський інтерес до Майка. Навіть доктор Махмуд, який рідко втрачав пильність з тими, хто не поділяв з ним єдину істинну віру, підкоряючись Волі Господній, завжди великодушній й милосердній, був розслаблений та щасливий. Йому було дуже приємно дізнатися, що Джубал читав слова Пророка... І — зараз він це помітив — жінки у Родині Джубала були значно пишніші, аніж йому здалося на перший погляд. Темненька... Але він викинув цю думку з голови; він тут гість.

Йому було дуже приємно, що ці жінки не теревенять, Не втручаються у розсудливу розмову чоловіків — зате дуже швидко, з теплою гостинністю приносять їжу та напої. Його шокували звичні для Міріам вияви неповаги до свого хазяїна, але потім він зрозумів, для чого це було: свобода, надана у межах дому кицькам та улюбленим дітям.

Джубал раніше пояснив, що вони нічого не робитимуть, очікуючи на відповідь Генерального Секретаря.

— Якщо він візьметься за цю справу, — а я думаю, що він готовий до цієї угоди, — ми отримаємо від нього звістку вже сьогодні. Якщо ні — то поїдемо додому вже ввечері... і повернемося, якщо буде потрібно. Але якби ми залишилися у Палаці, то могли б спокуситися на дріб'язкові домовленості. А тут, сховавшись у власну нору, ми можемо від них відмовитися.

— Дріб'язкові домовленості про що? — запитав капітан Ван Тромп. — Ти дав їм те, що вони хотіли.

— Не все. Дуглас хотів би, щоб його повноваження повіреного були остаточними... А не залежали від його гарної поведінки та можливості того, що його влада перейде до людини, яку він зневажає та боїться, а саме — до того негідника з невинною посмішкою, нашого брата Бена. Але, окрім Дугласа, є й інші люди, які точно захочуть укласти якісь дріб'язкові домовленості. Той м'який будда Канг, який ненавидить мене до сказу, їх запропонував би. Тож ми стоїмо і в нього на шляху. Канг — одна з причин, чому ми не їмо та не п'ємо нічого, окрім того, що привезли самі.

— Ти й справді думаєш, що тут є про що хвилюватися? — запитав Нельсон. — Джубале, а я й справді подумав, що ти гурман, який наполягає на власній кухні, навіть коли харчується не вдома. Не можу собі уявити, що мене отруять тут, в одному з найбільших готелів.

Джубал сумно похитав головою:

— Свене, ти з тих чесних людей, які вважають, що всі інші — також чесні люди, і зазвичай ти маєш рацію. Ніхто не збирається тебе отруїти — звісно, ні... Але твоя дружина може отримати страховку лише тому, що ти розділив їжу з Майком.

— Ти й справді так думаєш?

— Свене, я замовлю все, що ти захочеш. Але я навіть не торкнуся цього — і не дозволю торкатися Майку. Б'юся об заклад, що будь-який офіціант, який прийде у цей номер, буде від Канга... Або, можливо, від двох чи трьох інших, подібних. Я не виглядаю бабая з-за кущів; вони знають, де ми, і мають кілька годин, щоб діяти. Свене, я цілком серйозно найбільше я турбуюся про те, щоб цей хлопчина прожив достатньо довго, — щоб з'ясувати, як стерилізувати та стабілізувати силу, яку він представляє... Але його смерть буде їм тільки на руку.

Джубал зітхнув.

— Згадай чорну вдову. Несмілива маленька комаха, корисна, і, як на мій смак, найкрасивіша з павукоподібних — з її лискучими, лакованими лапками та червоним символом у вигляді пісочного годинника. Але бідоласі фатально не пощастило володіти надзвичайно великою, — як для її розміру — силою. Тож кожен вбиває її, щойно побачить.

— Чорна вдова з цим нічого не вдіє: у неї немає способу позбутися своєї отруйної сили.

— Майк перед подібним вибором. Він не такий гарненький, як чорна вдова...

— Треба ж таке, Джубале! — обурено вигукнула Дорказ. — Що за дурниці ти верзеш! Це ж неймовірна брехня!

— Вибач, дитинко. У мене немає твоєї гландулярної упередженості в цьому питанні. Гарненький чи ні, але Майк не зможе позбутися тих грошей — і це для нього так само небезпечно, як і мати їх. І йдеться не лише про Канга. Вищий Суд не є таким «аполітичним», як мусив би бути... З огляду на їхні методи — ймовірно, вони зроблять його в'язнем замість того, щоб вбити, а це — доля, як на мене, ще гірша. Я вже не кажу про десяток інших зацікавлених партій, державних установ та всього того, що розташовано за їх межами... Ті, що, можливо, і не вб'ють Майка — проте які точно обмірковують, як вплине на їхні статки факт присутності Майка на похованні як почесного гостя. Я...

— Телефон, бос.

— Анно, ти щойно перервала мудру думку. Ти родом з Порлока.

— Ні, я з Далласа.

— І я нікому не відповідатиму.

— Вона сказала передати тобі, що це Беккі.

— Чому ж ти відразу не сказала? — Джубал поспішив у вітальню, де побачив на екрані дружнє обличчя мадам Везант. — Беккі! Як я радий тебе бачити! — Він навіть не потурбувався запитати, як вона дізналася, куди йому телефонувати.

— Привіт, доку. Я бачила твою виставу — і просто повинна була подзвонити, щоб розповісти тобі це.

— І як тобі?

— Професор би тобою пишався. Я ніколи не бачила майстерніших ударів. Коли ти звалив їх — іще до того,