Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

Вона знову взялася за гостріння, а я вийшла з кімнати, змученіша й нещасніша, ніж до того, як запитала. Я уявила собі, як старішають мої брати, як мій маленький небіж Данушек приносить мені свій м’ячик, насупивши маленьке серйозне личко, а те личко перетворюється на старече, знеможене, зморщене, затерте роками. Усі, кого я знала, будуть поховані, а любити можна буде лише дітей їхніх дітей.

Але хай уже краще буде це, ніж не буде взагалі нікого. Краще вже ті діти бігатимуть у лісі, маючи можливість бігати там у безпеці. Якщо я буду сильною, якби мені дали сили, я могла би бути щитом для них — для своїх рідних, для Касі, для тих двох малих дітей, які спали в ліжку, та всіх інших, які спали в затінку Пущі.

Я сказала це собі та спробувала повірити в те, що цього буде достатньо, але на самоті в темних коридорах ця думка все одно видавалася холодною та гіркою. Кілька нижчих служниць вже починали займатися денною роботою, тихенько пробираючись до кімнат шляхтичів і вибираючись звідти, щоб роздмухати вогонь, так само, як і напередодні, хоча король і помер. Життя тривало.

Соля, коли я відчинила його двері, сказав:

— Нам не потрібно дбати про вогонь, Лізбето, — просто принеси нам трохи гарячого чаю та сніданок, тут є дівчина, — вогонь у нього вже палав на кількох полінах у великому кам’яному каміні.

Кімната, що йому дісталася, була геть не схожа на маленьку камеру з горгульями: йому надали кілька кімнат, кожна з яких була втричі більша за ту, в яку запхнули мене. Кам’яна підлога в нього була вкрита білими килимами, м’якими й товстими; він, напевно, тримав їх у чистоті, послуговуючись чарами. У другій кімнаті за відчиненими дверима було видно велике ліжко з балдахіном, зім’яте й неохайне. Уздовж широкої дерев’яної панелі в його ногах летів вирізьблений сокіл, око в якого було виготовлене з одного великого гладенько відшліфованого каменя золотавого кольору, а з нього визирала чорна зіниця зі щілиною.

Посеред його кімнати стояв круглий стіл, а за ним поруч із Солею сидів набурмосений Марек, розвалившись у кріслі й виклавши чоботи на стіл, у нічній сорочці та облямованому хутром халаті поверх штанів. На срібній підставці на столі стояло високе овальне дзеркало завдовжки з мою руку. За мить я усвідомила, що не дивилася під якимось дивним кутом і не бачила запони: те дзеркало взагалі показувало не відображення. Наче якесь нереальне вікно, воно виглядало в якийсь намет, посередині якого хиталася жердина, що підтримувала задрапіровані боки, тим часом як отвір попереду нього виглядав вузьким трикутником на зелене поле.

Соля напружено дивився у дзеркало, поклавши руку на раму; його очі були лише чорними колодязями зіниць і поглинали все. Марек же спостерігав за його обличчям. Жоден з них не помітив мене, доки я не підлізла їм під руки, і навіть тоді Марек ледве позирнув убік.

— Де ти була? — сказав він і додав, не чекаючи відповіді: — Перестань зникати, перш ніж мені доведеться повісити на тебе дзвоник. Росья, напевно, послала до цього замку свого шпигуна, а можливо, й півдесятка шпигунів, бо там дізналися, що ми прямуємо до Ридви. Віднині я хочу, щоб ти була біля мене.

— Я спала, — роздратовано відповіла я, а тоді згадала, що він учора втратив батька, і мені стало трохи шкода. Проте зовні він був не надто схожий на людину, що горювала. Гадаю, через те, що вони були королем і принцом, вони були один одному не батьком і сином, а кимось іншим, а ще він так і не простив своєму батькові, що той дозволив королеві зануритися в Пущу. Та я б усе одно очікувала, що побачу його з почервонілими очима — як не з любові, то із сум’яття.

— Так, добре, чим ще можна займатись, окрім сну? — кисло сказав він і знову втупився у дзеркало. — Де в біса вони всі?

— Зараз уже на полі, — байдуже відповів Соля, не відводячи очей.

— Там, де мав би бути я, якби Зиґмунд у політиці не був підлабузником, — заявив Марек.

— Ви маєте на увазі, якби Зиґмунд був повним ідіотом, яким він не є, — сказав Соля. — Він не міг би просто зараз забезпечити вам тріумф, якби не хотів разом із ним забезпечити вам корону. Запевняю вас: він знає, що в нас уже п’ятдесят магнатських голосів.

— А що з того? Якщо він не може втримати шляхту, він на це не заслуговує, — відрізав Марек, склавши руки на грудях. — Якби ж то я був там…

Він ізнову тужливо поглянув на нікчемне дзеркало, тим часом як я пильно дивилася на них обох, відчуваючи дедалі більше обурення. Тож річ була не лише в тому, що Зиґмунд хвилювався, чи не віддадуть, бува, магнати трон Марекові: Марек намагався його захопити. Раптом я зрозуміла кронпринцесу, зрозуміла, чому вона поглянула на мене скоса: наскільки їй було відомо, я була союзницею Марека. Та я проковтнула перші десять зауважень, які навернулися мені на язик, і хутко сказала Солі:

— Я потребую вашої допомоги.

Завдяки цьому на мене глянуло принаймні одне з його смолянисто-чорних очей, над яким вигнулася брова.

— Я радий допомогти тобі, моя люба, і почути, як ти це говориш.

— Я хочу, щоб ви вимовили заклинання разом зі мною, — сказала я. — Нам потрібно накласти «Виклик» на королеву.

Він зупинився, куди менш радий; Марек повернувся і суворо глянув на мене.

— Що ти собі надумала тепер?

— Щось не так! — сказала я йому. — Ви не можете вдавати, ніби цього не бачили: з моменту нашого повернення одне лихо йде за іншим. Король, отець Балло, війна з Росьєю — це все задум Пущі. «Виклик» покаже нам…

— Що? — ревнув Марек, підвівшись. — Що він, на твою думку, нам покаже?

Він височів наді мною; я встояла й відкинула голову назад.

— Правду! — сказала я. — Ще й трьох днів не минуло відтоді, як ми випустили її з вежі, а король мертвий, у палаці чудовиська, а Польня воює. Ми щось упустили, — я повернулася до Солі. — Ви мені допоможете?

Соля глянув спершу на Марека, а тоді на мене; у його очах було видно, як триває процес розрахунку. Тоді він м’яко промовив:

— Королева виправдана, Аґнєшко; ми не можемо просто зачаровувати її без жодної причини, лише тому, що ти стривожена.

— Ви маєте розуміти, що щось не так! — гнівно за­явила я йому.

— Щось було не так, — поблажливо та самовдоволено відповів Соля; я б із насолодою його трусонула. Я запізніло мусила шкодувати, що не потоваришувала з ним. Я не могла його спокусити: тепер він уже чудово знав, що я не збираюся регулярно ділити