Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Конане-кімерійцю! — вигукнула молода жінка. — Якого біса ти плентаєшся моїми слідами?

Велетень посміхнувся, і його суворі блакитні очі набрали виразу, зрозумілого кожній жінці.

— Ніби ти не знаєш! — засміявся він. — Хіба я не закохався в тебе з першого погляду?

— Мій кінь не зміг би висловитися ясніше, — сказала вона з презирством. — Але я не чекала зустріти тебе в такій далечині від винних бочок і кухлів Сукмета. Ти що, поїхав за мною з табору Заралла, чи тебе просто вигнали за дрібні крадіжки?

— Ти ж знаєш, що немає в загоні Заралла таких відчайдушних сміливців, аби вигнати мене. Зрозуміло, я їхав за тобою. І скажу тобі, дівчинко, — щастить тобі. Штрикнула цього стигійського офіцера, втратила захист Заралла й утекла від помсти стигійців у цю глушину…

— Так, — сумно сказала вона. — А що мені було робити? Ти знаєш, чому я так учинила.

— Авжеж, — погодився він. — Я б теж на твоєму місці випустив йому тельбухи. Але коли жінка бажає жити в таборі серед озброєних чоловіків, їй слід чекати чогось подібного.

Валерія тупнула ногою.

— Але чому я не можу жити так, як вони?

— Тому! — він знову окинув її поглядом. — Але ти правильно вчинила, що втекла. Стигійці зняли б із тебе шкіру. Брат цього офіцера поскакав слідом за тобою і, напевно, наздогнав би — кінь у нього кращий. Ще кілька миль, і він перерізав би тобі горлянку.

— То й?.. — запитала вона очікувально.

— Що — то й? — не зрозумів він.

— То й що з цим стигійцем?

— А ти як гадаєш? Ясна річ, я вбив його й залишив на поживу стерв’ятникам. Довелося трошки затриматися, і я загубив твій слід, а то б давно наздогнав.

— І, певне, думаєш повернути мене в табір?

— Не верзи дурниць, — сказав він. — Ходи сюди, дівчинко, не костричся. Адже я не той зарізаний стигієць.

— Ти нікчемний волоцюга! Жебрак! — крикнула вона.

— А сама ти? У тебе навіть на нові латочки немає грошей. Твоє презирство мене не обдурить. Адже знаєш, що я командував і великими кораблями, і численними дружинами. А що жебрак — так будь-який корсар більшу частину життя проводить в убогості. Зате золота, яке я розшпурляв по портових містах, вистачило б навантажити цілий гал еон, і ти теж це знаєш.

— Де ж ці прекрасні кораблі й відважні хлопці, що йшли за тобою?

— В основному на дні морському, — сказав він. — Останній мій корабель потопили зингарці біля узбережжя землі Куш — ось і довелося приєднатися до Вольниці Заралла. Але після походу до рубежів Дарфару я зрозумів, що помилився. Платня невелика, вино кисле, чорношкірих жінок я не люблю. Їх повно в околицях Сукмета — в носі кільце, зуби підпиляні — ох! А ти що забула в Заралла? Сукмет перебуває далеко від солоної води.

— Червоний Орто хотів зробити мене своєю коханкою, — похмуро сказала вона. — Ось уночі, коли ми стояли на якорі біля берегів Куш, я й стрибнула за борт і допливла до землі. Там купець-шеміт сказав мені, що Заралло повів свою Вольницю на південь охороняти кордон. Нічого кращого не траплялося, ось я й дісталася до Сукмета з попутним караваном.

— Взагалі, вся твоя втеча на південь — суцільне безумство, — зауважив Конан. — Утім, не зовсім — патрулям Заралла й на думку не спало шукати тебе десь тут. Тільки брат убитого хлопця напав на твій слід.

— А що ти збираєшся робити? — запитала вона.

— Поверну на захід. Там після багатьох днів подорожі почнуться савани, де чорношкірі випасають свої стада. Там у мене є приятелі. Ми дійдемо до узбережжя й нагледимо який-небудь корабель. Досить із мене цих джунглів!

— Тоді прощавай, — сказала вона. — У мене інші плани.

— Дурепа! — він уперше по-справжньому розсердився. — Одна ти недалеко підеш у цьому лісі.

— Захочу, то й піду.

— А що буде потім?

— Не твоє діло, — пирхнула вона.

— Моє, моє, — тихо сказав він. — Чи ти гадаєш, я так далеко забрався, аби повернути ні з чим? Будь розумницею, дівчинко, адже я не заподію тобі шкоди…

Він зробив крок уперед, вона відскочила назад, витягнувши меча.

— Геть, собако, варваре, а то я розчленую тебе, як смаженого кабана!

Він зупинився й запитав:

— Хочеш, щоб я відібрав у тебе цю іграшку та нею ж і наляскав?

— Балачки! — сказала вона, і в її очах зблиснули іскри, ніби сонячні відблиски на морі.

Так воно й було. Ще не народилася людина, яка голіруч зуміла б обеззброїти Валерію з Червоного Братства. Він гмикнув, відчуваючи в душі цілий клубок суперечностей. Злився, та водночас не міг не дивуватися її рішучості й не поважати її. Горів бажанням, але не хотів завдати образи. До того ж, зроби він крок уперед — і її меч устромиться йому в серце. Частенько доводилося йому бачити, як Валерія розправлялася з чоловіками в прикордонних сутичках і в шинкових бійках. Вона була швидка й небезпечна, як тигр. Він, звичайно, міг дістати меч і вибити зброю у неї з рук, та сама думка обернути клинок проти жінки була йому огидна.

— Щоб тебе демони узяли, кицько, — роздратовано сказав він. — Відберу я в тебе…

Він зробив крок до неї, але завмер, як кіт перед стрибком. Десь у лісі пролунали крики, стогони, тріск переломлюваних кісток.

— Леви напали на коней! — закричала Валерія.

— Леви? Нісенітниця! — пирхнув Конан, і очі його заблищали. — Ти чула коли-небудь левове ревище? Я, наприклад, чув. Ти чуєш, як тріщать кістки, — навіть лев не вбиває коня з таким шумом.

Він побіг униз стежкою, Валерія за ним. Пам’ять про сутичку миттєво зникла, поступившись місцем відчуттю спільної небезпеки, яке ріднить ось таких шукачів пригод. Коли вони спустилися нижче від крон дерев, крики затихли.

— Я знайшов твого коня біля озера, — прошепотів він на ходу. А ступав варвар так безшумно, що вона зрозуміла, чому він заскочив її зненацька. — І прив’язав поряд свого. Увага! Коні мають бути там, за кущами. Чуєш?

Валерія чула, і мороз пробіг по шкірі. Вона вхопилася за могутню руку супутника. З-за дерев чувся хрускіт кісток, тріск м’язів, що розриваються, і ціла гама усіляких хрипів, прицмокувань та інших звуків страхітливого бенкетування.

— Це не леви, — шепнув Конан. — Хтось жере наших конячок, але тільки не леви. Присягаюся Кромом…

Звуки зненацька обірвались, і Конан осікся. Порив вітру з їхнього боку був спрямований туди, де бенкетував невидимий хижак.

— Йде сюди, — сказав Конан і підняв меча.

Листя гойдалося, і Валерія ще міцніше вчепилася в руку Конана. Джунглі вона знала