Філіп Пулман - Північне сяйво

Місяць вже сів, і небо на півдні було темним, хоч мільярди зірок лежали на ньому, як діаманти на оксамиті. їх затьмарила Аврора, затьмарила в сотню разів. Ніколи не бачила її Ліра такою яскравою та хвилюючою — з кожним новим рухом і тремтінням в небі виникали нові чудесні вогні. А поза мерехтливим серпанком світла — той інший світ, те залите сонцем місто, чітке та нерухоме.

Що вище вони заходили, то більш пустельною здавалася земля внизу. На північ лежало замерзле море, стиснуте кряжами там, де сходились простирадла льодовиків, а з другого боку — воно було таке пласке, біле та нескінченне, що сягало полюса і тягнулося далі, — невиразне, позбавлене життя, кольору, холодне та смутне, понад усяку уяву. На сході та заході спали гори, величезні гострі зубчасті піки, які тягнулися у небо. їхні уступи були густо засніжені й заточені вітром, як леза ятаганів. На південь тягнувся шлях, яким вони прийшли, і Ліра вдивилася пильніше, бажаючи побачити свого дорогого друга Йорика Бернісона та його військо, але ніщо не рухалося дикою долиною. Вона навіть не була впевнена, чи бачить палаючий цепелін та малиновий сніг поряд із тілами воїнів.

Пантелеймон злетів угору і сів їй на руку совою.

— Вони одразу за пагорбом! — сказав він. — Лорд Ізраель дістав всі свої інструменти, і Роджер не може втекти…

Лише він проказав це, як Аврора зблиснула і стала тьмяною, ніби прикручена анібарична лампочка, а потім зовсім згасла. У мороці Ліра відчула присутність Пилу, повітря здавалося повним якихось передчуттів, ніби ще ненароджених думок.

У суцільній темряві вона почула крик дитини:

— Ліро! Ліро!

— Я йду! — закричала вона у відповідь та кинулась уперед, ідучи з останніх сил, але змушуючи себе рухатися й рухатися крізь тьмяне снігове мерехтіння.

— Ліро! Ліро!

— Я майже поряд, — видихнула вона. — Майже поряд, Роджере!

Пантелеймон від нетерпіння швидко змінював форми: лев, горностай, орел, дикий кіт, заєць, саламандра, сова, леопард — усі форми, які він будь-коли мав, калейдоскоп образів серед Пилу…

— Ліро!

Нарешті вона досягла верхівки та побачила, що відбувається.

За п'ятдесят ярдів у світлі зірок лорд Ізраель зв'язував два дроти, які вели до перекинутих саней, де стояли одна в одну батареї та різні прилади, що вже вкрилися кришталиками льоду. Він був одягнутий у важкі шуби, його обличчя освітлювала гасова лампа. Поряд із ним, як сфінкс, сидів його деймон, його красива плямиста шерсть вилискувала, а хвіст ліниво рухався по снігу.

У роті він тримав деймона Роджера.

Маленьке створіння билося, намагалося вирватися — в одну мить як пташка, потім собака, кіт, щур, знову птах — воно весь час кликало Роджера, що був за кілька ярдів від них, напружений, він весь час прагнув звільнитися від цих щільних обіймів, плачучи від холоду та болю. Він вигукував ім'я свого деймона та кликав Ліру. Він підбіг до лорда Ізраеля і схопив його за руку, але той відштовхнув його. Хлопчик спробував знову, ридаючи, благаючи та волаючи, але лорд Ізраель не звертав на нього уваги і весь час відштовхував його.

Вони стояли на краю скелі. Під ними не було нічого, крім безмежної темряви. Вони знаходилися за тисячу футів від моря.

Все це побачила Ліра у світлі зірок. Але потім лорд Ізра-ель з'єднав дроти, і на небі блиснула Аврора, повергаючись до життя. Ніби потік струму пройшов між двома

терміналами, хоч один з них був на тисячі миль угорі та десять тисяч миль завдовжки — мерехтливий, легкий, хвилястий, сяючий, величний водоспад. Він керував нею…

Чи використовував її силу, тому що з величезної котушки, яка містилася на санях, ішов дріт, він вів просто у небеса. Вниз, із темряви, спустився ворон, і Ліра знала, що це був деймон відьми. Відьма допомагала лорду Ізра-елю, це вона віднесла той дріт у височінь.

Аврора знову спалахнула.

Він був майже готовий.

Він повернувся до Роджера і поманив його. Роджер безпомічно пішов до нього, хитаючи головою, благаючи, ридаючи, але безвільно йдучи уперед.

— Ні! Тікай! — закричала Ліра і кинулася до нього униз схилом.

Пантелеймон підбіг до сніжного барса і вихопив у нього з щелеп деймона Роджера. За мить сніжний барс кинувся за ним, Пантелеймон випустив деймона хлопчика, і обидва молоді деймони, безперервно змінюючи свої форми, вступили у бій з величезним плямистим звіром.

Він махав навсібіч своїми пазуристими лапами, і його ричання заглушало навіть крик Ліри. Обоє дітей також билися з ним та з тими істотами в туманному повітрі — темними передчуттями, які заповнювали все навколо, спускаючись з потоками Пилу…

А вгорі коливалася Аврора, показуючи крізь своє постійне напружене мерехтіння то будинок, то озеро, то ряд пальмових дерев, які здавалися такими близькими, що можна було переступити з цього світу в інший.

Ліра підскочила та схопила Роджера за руку.

Вона сильно потягнула, вони звільнилися від лорда Ізраеля і побігли руч-об-руч, але Роджер кричав та звивався,

тому що барс знову схопив його деймона. Ліра знала цей біль, який стискував серце, і спробувала зупинитися…

Але вони не могли зупинитися.

Вони котилися вниз зі скелі.

Ціла купа снігу невблаганно тягнула їх униз…

Замерзле море за тисячу футів унизу…

— ЛІРО!

Стук серця…

Міцно сплетені руки…

І високо вгорі найвеличніше диво.

Бездонне склепіння небес, усіяне зірками, раптом пронизало, немов списом.

Струмінь світла, струмінь енергії, випущений угору, немов стріла з лука. Фіранки світла та кольорів Аврори розірвалися; пронизливий, скрипучий, хрусткий, тріску-чий звук розлігся луною від одного краю всесвіту до другого. На небі був суходіл…

Сонячне світло!

Сонячне світло вигравало на шерсті золотавої мавпи…

Падіння снігової маси припинилося, мабуть, невидимий стрімчак зупинив свій рух тут навіки. На утрамбованому снігу верхівки Ліра бачила золотаву мавпу, яка кинулася до барса. Вона бачила, як два деймони наїжачилися, насторожені та могутні. Хвіст мавпи стирчав угору, а сніжний барс водив ним з боку в бік. Потім мавпа нерішуче простягла лапу, а барс чутливо та граційно схилив голову, ніби вітаючись, вони торкнулися одне одного…

Коли Ліра подивилася вище, вона побачила пані Коль-тер, яка стояла в обіймах лорда Ізраеля. Світло грало навколо них, ніби іскри та промені анїбаричного струму. Ліра, зовсім безсила, могла лише уявляти, що сталося — якимось чином пані Кольтер вдалося минути ущелину та прийти за нею сюди…

її власні батьки разом!

До того ж так палко обіймаються — в це не можна було повірити.

Вона широко розкрила очі. Тіло мертвого Роджера лежало в неї на руках