Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

відірвалась від води й почала рух угору — ударяючись об стіни, нахиляючись і викидаючи тріски. Розвіяр і Лукс, учепившись один в одного, катались по дошках, намагаючись утриматись.

Загаснув другий смолоскип, і стало видно світло нагорі.

Це світло Розвіяр запам’ятав назавжди — як і сяяння Мірте.

Розділ п’ятий

— Властивості… породи… виявились… воістину… дивовижними. Почався завал, але відбувся, очевидно, перерозподіл шарів… украй удалий випадок. Звісно ж, будівля все ще… нестійка. Але це принаймні вже в людській владі.

— Що вам потрібно?

— Час, передусім. У нас з собою всі інструменти, треба буде від двох тижнів до…

— Два тижні — крайній строк.

— Поспіх може нашкодити…

— Постарайтеся все встигнути без поспіху.

Шахти більше не було. Громадище замку стояло тепер на суцільному камені і на розкришених у порох кістках Ранку-Без-Похибки. Нижні яруси лежали в руїнах, але джерела води не висихали. Тріск, струси і зсуви припинились.

Розвіяр улаштувався в залі варти — ледве чи не єдиному обжитому приміщенні замку. Тут було повно мотлоху, валялись на підлозі шкури печірок, стояла в стійках зброя, іржава й змащена, придатна й поламана. Тут же лежав Бран, укритий трьома плащами: сотника била пропасниця. Кривуля ходив туди й сюди по брудній підлозі, заклавши долоні за пояс:

— Ті, що не встигли розбігтися, сидять тепер у норах зі своїми чередами, самі в темряві, наче печірки.

— Це наші люди. Ми візьмемо їх під захист і під свою владу.

— Вони не підуть…

— Значить, треба примусити. Вивести назовні. Нехай живуть при сонячному світлі, як люди, і доставляють нам м’ясо, шкури, молоко. Робочі руки. Нам треба багато людей, дуже багато й дуже швидко. Я хочу, щоб загін виступив зараз.

— Який загін, Розвіяре? Де ми візьмемо людей? Тарі зі своєю п’ятіркою пішли на перевал…

— Бери тих, хто лишився.

— А замок? А стерегти полонених? І як примусити працювати весь цей набрід, що ти привів? Тут треба більше наглядачів, аніж робітників!

— Кривуля, — сказав Розвіяр. — Ти оце востаннє запитав мене, як я збираюсь виконати те, що збираюсь. Це мої клопоти. А ти зробиш те, що велів я: підкориш пастухів. Без крові. Так, щоб вони вважали себе звільненими, а не завойованими. Це непросто. Але я сказав, і ти це зробиш.

Вартівник облишив походжати. Зупинився перед Розвіяром. Хотів щось сказати — але затнувся.

Розвіяр чекав, дивлячись у його широкі, все ширші й ширші зіниці.

— Добре, — похмуро сказав Кривуля. — Я пішов.

Бран слухав їхню розмову, трусячись під трьома теплими плащами. Розвіяр відчував його погляд. Кривуля вийшов.

— Що ти хочеш сказати мені, сотнику?

— Навіщо ти відрубав йому руку, перш ніж убити? Володареві?

Розвіяр підійшов. Присів поруч на шкуру:

— Що ти знаєш про Мідного короля?

— Нічого, — повільно промовив старий.

— Згадай. А раптом щось знаєш. Я повернусь не скоро. Постарайся заснути.

* * *

Табір, поставлений на підходах до замку ще Дол-Шер-том, кипів: різні люди, зведені долею в трьох караванах, потроху приходили до тями від переляку й розгублення. Раби трималися кількома групами, найманці збиралися своїм товариством, караванники й поодинокі наглядачі ховались, не бажаючи попадатись нікому на очі. Розвіяр пробрався між двома хурами з деревиною й одразу зрозумів, що відбувається недобре: когось б’ють і, можливо, збираються вбивати.

— Не підходь! — кричав молодий ламкий голос.

— Чого роззявився? — ревів охриплий бас. — Камінням…

— Камінням забити, он їх скільки лежить!

— Не підходь! Заб’ю!

— Полишіть його! Полиш…

Заверещала дівчина. Розвіяр зовсім забув, що Дол-Шерт привіз для звеселяння своїх горлорізів п’ятеро жінок, куплених на ринку у Фер.

— Усі назад.

Його негучний голос примусив натовп розхлюпнутись, як воду, упалу на камінь. У середині кола виявився парубок років шістнадцяти, зі скривавленим ротом і розбитим носом, з величезним каменем у руках.

— Кинь, — сказав Розвіяр.

Камінь упав. Розвіяр підійшов ближче. Біля ніг юрби, що боязко поточилась від нього, ридала дівчина — рабиня.

— У чім річ?

— Він убив, — сказали з натовпу. — Раб убив теслю!

— Кепсько. — Розвіяр поглянув на хлопця, який зіщулився під його поглядом. — За що?

— За ґвалт, — глухо сказав хлопчисько. — Він ґвалтівник!

Юрба ще поступилася назад. Розвіяр побачив труп, що лежав долілиць: потилиця вбитого була проламана.

— За ґвалт і сам убиватиму, — сказав Розвіяр, повільно переводячи погляд з одного обличчя на інше. — Де жінки?

Їх випхали вперед — чотирьох нещасних, збитих у купку, заляканих рабинь.

— Ідіть у замок, — сказав їм Розвіяр. — Розшукайте кухарів, скажіть — я прислав на допомогу. Ідіть!

Юрба захвилювалась, пропускаючи жінок. Та, що сиділа на землі, не ворухнулась — тільки нижче опустила голову.

— Тебе це не стосується? — сухо спитав Розвіяр. — Іди!

Скривавлений парубок здригнувся від його слів. Дівчина звелась і, непевно ступаючи, пішла за рештою рабинь.

— Слухайте всі, — сказав Розвіяр, і знов зробилось тихо. — Слухайте уважно — не повторюватиму. Ущелину замкнено. На сторожовій вежі замку чергує могутній маг. Вона дізнається, якщо хтось із вас вирішить утекти.

Виразно стало чути плюскіт річки.

— Ви прийшли сюди, як раби й слуги розбійників. Служіть мені, і я відплачу встократ. Зрадите — покараю дуже жорстоко. Будете вірні — нагороджу й дам волю. Бачите цей замок? Він стане панувати над Нагір’ям і над Фер, над горами й узбережжям. Хочете мати частку цього панування?

Люди мовчали. Небагато витримувало погляд Розвіяра — опускали очі, ховалися за спини сусідів. Це були різні, дуже різні люди: уперті і биті долею. Зовсім молоді, уперше в наймах на роботі далеко від дому. Зневірені, продані, куплені. Боягузливі. Понурі. Злі. І всі вони були у владі Розвіяра — від височенного коваля, що зростом виділявся з юрби, до парубка-вбивці зі скривавленим ротом: той, скориставшись переміною загальної уваги, потроху відступав до хури з лісом. Його коліна помітно трусились.

Коваль стояв, нахиливши голову, дивлячись спідлоба. У його обличчі не було страху — тільки напруга. Розвіяр кивнув:

— Підійди.

Коваль послухався після малесенької паузи.

— Як тебе звати?

— Скиба. Коваль.

— Ще ковалі є?

— Так. Ще двоє.

— Ти старший. Виберіть підпомагачів. Ідіть у замок. Знайдіть звіруїна, його звати Лукс, він покаже вам кузню.

— Звіруїн?!

— Так. — Розвіяр не дозволив ковалю відвести погляд. — Він мій брат, завідує в замку зброєю, механізмами, стінними машинами. Зробіть усе, щоб кузня запрацювала вже сьогодні. Ідіть!

Чоловік стояв, так само дивлячись спідлоба. Розвіяр погамував у собі порив заговорити знову: йому здалося, що коваль не послухається. Захотілося витягти меч, навіть рука смикнулась. Захотілося щось ще сказати: «Ну?», або «Чого ждеш?», захотілося люто тупнути ногою, але Розвіяр стояв недвижно. Його чорний плащ, запилений знизу, торкався чобіт.

Коваль повільно кивнув. Махнув рукою комусь у юрбі, почався рух; Розвіяр видихнув — так, щоб ніхто