Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том II

вивчаємо природу, маємо багато книжок і дуже цікавих сусідів. Доктор Мортімер — дуже освічена людина. Бідолашний сер Чарльз теж був чудовим співрозмовником. Ми так близько зазнайомилися з ним, що я навіть не можу сказати вам, яка велика для нас ця втрата. А що ви скажете, якщо я сьогодні відвідаю сера Генрі, — це не завадить йому?

— Ні, я певен, що він вам дуже зрадіє.

— Тоді попередьте його, будь ласка. Може, нам вдасться хоч трохи допомогти йому, поки він ще не звик до свого нового дому. А тепер, докторе Ватсоне, ходімо нагору — подивимось мою колекцію лускокрилих. Гадаю, що це найповніша колекція на південному заході Англії. А поки ми скінчимо, буде готовий другий сніданок.

Але я поспішав додому, до сера Генрі. Похмурі болота, смерть нещасного поні, дивні звуки, що нагадували родинну легенду Баскервілів, — усе це навіяло мені смуток. До цих не дуже приємних вражень додалися ще й відверті слова міс Степлтон, які вона вимовила з такою вірою, що я не мав жодного сумніву щодо їхньої щирості й серйозності. Я відмовився від настійливого запрошення до сніданку й вирушив додому тією самою зарослою стежкою.

Проте виявилось, що тут був і якийсь інший, коротший, шлях, бо не встиг я вийти на дорогу, як побачив перед собою міс Степлтон, яка сиділа на придорожньому камені. Обличчя її зашарілося, вона важко дихала, притиснувши долоню до грудей.

— Я хотіла наздогнати вас, докторе Ватсоне, тож усю дорогу бігла, — мовила вона. — Навіть капелюшок забула взяти. Я не можу тут довго сидіти, бо брат побачить, що мене нема. Я тільки хочу попросити у вас вибачення за оту дурну помилку, коли подумала, що ви — сер Генрі. Прошу вас, забудьте все, що я говорила, бо це вас ніяк не стосується.

— Але я не можу цього забути, міс Степлтон, — сказав я. — Я друг сера Генрі, і доля його мені не байдужа. Скажіть, чому ви так наполягали, щоб він повернувся до Лондона?

— Жіноча примха, докторе Ватсоне. Коли ми з вами краще познайомимось, ви зрозумієте, що я не завжди здатна пояснити свої слова або вчинки.

— Ні, ні. Я пам’ятаю, як тремтів ваш голос. Я пам’ятаю ваші очі. Прошу, прошу вас, міс Степлтон, будьте зі мною щирі, бо тільки-но я опинився тут, як одразу відчув, що мене оточують якісь тіні. Живеш наче серед Ґримпенської трясовини: ось-ось загрузнеш по шию на одній із цих зелених купин, і ніхто не допоможе тобі звідти виборсатись. Скажіть мені, що ви мали на увазі, і я обіцяю переказати серові Генрі вашу засторогу.

Тінь вагання промайнула на обличчі міс Степлтон, але за хвилину її погляд знову став суворим.

— Ви надто переймаєтесь цим, докторе Ватсоне, — відповіла вона. — Смерть сера Чарльза приголомшила нас із братом. Ми дуже близько знали його, бо він любив гуляти серед боліт — оцією стежкою, що веде до нашого будинку. Легенда про те прокляття, що тяжіє над їхнім родом, дуже гнітила його, і коли трагедія сталася, я зрозуміла, що мій страх був не безпідставний. Приїзд спадкоємця схвилював мене, і я вважаю, що його слід попередити про небезпеку. Це все, що я хотіла йому сказати.

— Але що то за небезпека?

— Ви знаєте повір’я про собаку?

— Я не вірю в такі дурниці.

— А я вірю. Якщо можете хоч якось умовити сера Генрі, заберіть його з цього місця, що завжди було таким фатальним для його родини. Світ широкий. Чому він хоче жити саме тут, у цьому небезпечному місці?

— Саме через цю небезпеку. Така вже вдача в сера Генрі. Якщо ви не скажете чогось певнішого, то я побоююсь, що мені не вдасться забрати його звідси.

— Я не можу сказати нічого певного, бо просто нічого не знаю.

— Тоді дозвольте запитати вас іще про одне, міс Степлтон. Якщо ви тоді більше нічого не хотіли сказати мені, то чому боялися, що ваші слова почує брат? Тут немає нічого такого, що не сподобалось би йому чи будь-кому іншому.

— Мій брат не хоче, аби Холл стояв порожнім: він думає, що це зашкодить бідному людові на болотах. Він страшенно розлютився б, якби дізнався, що я хочу випровадити звідси сера Генрі. Однак я виконала свій обов’язок і не скажу більше нічого. А тепер мені треба йти, бо він, побачивши, що мене немає, може запідозрити, що я розмовляла з вами. На все добре!

Вона обернулась і за кілька хвилин зникла серед брил, а я, сповнений якогось неясного страху, попрямував до Баскервіль-Холла.

8. Перший звіт доктора Ватсона

Починаючи з цього дня, я викладатиму хід подій за своїми листами до містера Шерлока Холмса, що зараз лежать переді мною на столі. Одна сторінка загубилася, але решта повністю збереглись і передадуть усі мої почуття та підозри набагато точніше, ніж я зробив би це сам, покладаючись лише на власну пам’ять, хоч із неї ще не стерлися ті трагічні події.

Баскервіль-Холл, 13 жовтня.

Любий Холмсе!

З моїх попередніх листів і телеграм ви дуже добре знаєте про все, що скоїлось останнім часом у цьому чи не найбільш забутому Богом куточку світу. Що довше тут живеш, то більше в душу тобі проникає похмурий настрій цих боліт із їхніми неосяжними просторами, не позбавленими навіть якоїсь лиховісної краси. Варто мені вийти на них, і я відчуваю, що останній слід сучасної Англії залишився десь позаду, а замість неї всюди бачиш лише сліди осель та праці первісної людини. Усюди натрапляєш на житла цього давнього племені, на його могили й високі стовпи, що позначали, мабуть, місця його капищ. Дивишся на ці сірі кам’яні хатки, розкидані на схилах пагорбів, зритих ровами, й забуваєш, у якому столітті живеш; якби раптом під низьким гранітним склепінням з’явився кошлатий, убраний у звірячу шкуру чоловік і напнув лук із кремінною стрілою, ви відчули б, що його присутність тут доречніша, ніж ваша. Дивна річ, що ці люди так густо селилися в тутешній неродючій місцині. Я не археолог, але мені здається, що то було не войовниче, а пригноблене плем’я, яке задовольнялося тим, чим гребували інші.

Проте все це аж ніяк не стосується мети мого перебування тут і зовсім, мабуть, нецікаве для людини з таким практичним розумом, як ваш. Я й досі пам’ятаю вашу цілковиту байдужість щодо того, чи