Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том II

— Що це? Кошари?

— Ні, житла наших пращурів. Первісна людина густо заселяла ці болота, а оскільки після неї тут більше ніхто не жив, то усе це так і зосталося недоторканим. Знято лише дахи. Якщо вам цікаво, можете піти туди й побачити вогнище та ложе.

— Це справжнє містечко. Коли воно було заселене?

— В добу неоліту [52] — точніша дата невідома.

— А що ці люди робили?

— Випасали череди на тих схилах, а коли кам’яна сокира поступилася місцем бронзовому лезу, вчилися видобувати олово. Погляньте на отой рів на пагорбі, що навпроти. Це сліди їхньої праці. Так, докторе Ватсоне, ви знайдете на цих болотах багато цікавого. О, пробачте, будь ласка! Це, напевно, циклопід![53]

Повз нас пролетів маленький метелик, і Степлтон миттю, напрочуд спритно й швидко, кинувся за ним навздогін. Я з жахом побачив, що метелик полетів просто до трясовини; але мій новий знайомий, ні на мить не зупиняючись, мчав далі, перестрибуючи з купини на купину. Сіре вбрання і різкі, рвучкі рухи робили його самого схожим на величезного метелика. Я стояв і дивився на нього, чудуючись надзвичайній його спритності й потерпаючи, що він от-от схибить і зникне в підступній трясовині. Раптом позаду почулася чиясь хода — озирнувшись, я побачив на стежці жінку. Вона з’явилася з того боку, де курився дим, вказуючи на садибу Мерипіт-Хавс, але раніше я не міг її побачити, бо стежка, якою вона простувала, йшла під ухил.

Я не мав жодного сумніву, що це міс Степлтон, бо інша жінка навряд чи зустрілася б мені серед боліт; до того ж, я пам’ятав, що мені розповідали про неї як про красуню. Жінка ця справді вражала своєю вродою, й до того ж незвичайною. Більшого контрасту між братом і сестрою не можна було собі й уявити: Степлтон був невиразний сіроокий білявець, а вона — брюнетка, якої ніколи не побачиш в Англії, — струнка, поставна, висока. Гордовите, тонке обличчя було таке гарне, що здавалося б неприродним, якби не чітко скроєні вуста й чудові темні, жагучі очі. Дивно було бачити її бездоганну поставу, ошатну сукню на безлюдній стежці серед боліт. Коли я озирнувся, очі її стежили за братом, але вона тут-таки хутко наблизилася до мене. Я зняв капелюх і хотів уже пояснити, чому я тут, та раптом її слова спрямували мої думки в інший бік.

— Їдьте звідси! — мовила вона. — Негайно повертайтеся до Лондона.

У відповідь я зміг лише здивовано вирячитись на неї. Вона блиснула очима й нетерпляче тупнула ногою.

— Навіщо мені повертатися до Лондона? — спитав я.

— Не питайте мене. — Вона говорила тихо й швидко, трохи гаркавлячи. — Заради Бога, послухайтесь моєї поради. Їдьте, щоб і сліду вашого не було на цих болотах.

— Але ж я щойно приїхав сюди.

— О Боже! — вигукнула вона. — Невже ви не розумієте, що я бажаю вам добра? Повертайтеся до Лондона! Сьогодні ж! Негайно забирайтеся з цього місця!.. Тихіше... Іде мій брат! Не кажіть йому ані слова. Чи не зірвете ви мені он ту орхідею? У нас на болотах чимало орхідей, але ви трохи запізнилися, бо вони вже почали одцвітати.

Степлтон облишив свою гонитву за метеликом і підійшов до нас, розчервонілий і задиханий.

— О, Беріл! — мовив він, і я не відчув у його привітанні ноток особливого тепла.

— О, Джеку, як ти розгарячився!

— Так, я погнався за чудовим зразком циклопіда. Їх так рідко побачиш пізньої осені. Така шкода — не спіймав!

Він говорив байдуже, але його сірі маленькі очиці безперестану позирали то на дівчину, то на мене.

— Ви, як я бачу, вже познайомилися.

— Так. Я казала серові Генрі, що нині вже пізно милуватися красою боліт.

— Як ти думаєш, хто це такий?

— Я гадала, що це сер Генрі Баскервіль.

— Ні, ні, — мовив я. — Я лише скромний друг сера Генрі. Я доктор Ватсон.

Обличчя її спалахнуло рум’янцем.

— Виходить, ми розмовляли, не розуміючи одне одного, — сказала міс Степлтон.

— Але ж ви не мали багато часу для розмов, — зауважив її брат, запитально дивлячись на сестру.

— Я прийняла доктора Ватсона за нашого сусіда, — пояснила вона. — Йому, мабуть, байдуже, чи цвітуть зараз орхідеї, чи ні. Але ви все-таки зайдете до нас у Мерипіт-Хавс?

Коротка дорога привела нас до похмурої ферми, що за давніх часів, мабуть, слугувала житлом якомусь вівчареві, а потім була перебудована по-сучасному. Ферму оточував садок, але дерева в ньому, як і всюди на болотах, були хирляві й низькі, і від усієї цієї місцини віяло якимось убозтвом і сумом. Відчинив нам лакей — старий, зморшкуватий, у вицвілому сурдуті; він теж, здавалося, пасував до цього будинку. Проте кімнати тут були великі, з ошатними меблями, що слід було, мабуть, приписувати смакам господині. Я позирнув у вікно на безмежні болота, що тяглися до самісінького обрію, на гранітні брили й чудувався, що привело до такої місцини цього вченого чоловіка та красуню жінку.

— Дивне місце для оселі, еге ж? — мовив Степлтон, наче відповідаючи на мої думки. — Але все-таки нам тут живеться добре, Беріл?

— Так, справді добре, — відповіла сестра, проте слова її пролунали якось непевно.

— Я мав приватну школу, — почав Степлтон. — Це було в одному північному графстві. Для людини з моїми звичками це надто суха й нецікава робота, але мене вабило життя серед молоді. Яке це щастя — передавати учням щось зі своїх знань та вражень! Але доля обернулася проти нас. У школі спалахнула пошесть, троє хлопчиків померли. Нам так і не вдалося налагодити справу після такого удару — більша частина моїх коштів пішла нанівець. І все-таки, якби не розлука з моїми любими хлопчиками, я радів би з такої невдачі. Людина з такою пристрастю до ботаніки й зоології, як у мене, матиме тут непочатий край роботи, та й сестра моя не менш кохається в природі. Усім цим моїм зізнанням ви, докторе Ватсоне, можете завдячувати самому собі — адже ви з таким смутком дивилися на наші болота.

— Справді, мені здається, що жити тут трохи нудно — не так вам, як вашій сестрі.

— Ні, ні, я анітрохи тут не нудьгую, — швидко сказала міс Степлтон.

— Ми