Ксенія Ільїнська - Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська

Глава 33

Повітря було важке, як перед грозою. Запах кави, пилу і металу. Все наче на місці — афіші старих турів на стінах, підставка з гітарними струнами, порожня банка Red Bull під мікшерним пультом. Але щось у тиші було іншим.

Алекс стояв на порозі, мов тінь з минулого. Затягнуті хмари в очах, тонка лінія стиснених губ. Його пальці нервово стискали ремінь гітари за спиною.

Усередині — ті самі:
Ярик за барабанами, пальці ловлять ритм навіть у мовчанні, але очі холодні.
Антон, як завжди в чорному худі, обіперся об пульт, руки схрещені, губи стиснуті в лінію, погляд — лезо.

Лише дзижчання старої лампи зліва розтинало тишу, як ножем по шкірі.

— Ого, диво з’явилось, — прорізав повітря Ярик, крутячи палички. — І не через сторіс. Це що, офіційний кінець світу?

— Несіть хрест, будемо розпинати, — додав Антон. Його голос був спокійним, але кожне слово вистрілювало.

Алекс мовчки зняв куртку, повісив її на гачок. Крок вперед. Погляд прямий, трохи втомлений, але впевнений:

— Привіт. Я знаю, що все не просто. І я не прийшов просити пробачення. Я прийшов повернутись. Якщо ви ще не все про мене забули.

Ярик посміхнувся — гірко.

— Забути? Ми твої рифи досі у вухах маємо. Але після того, як ти просто зник — вибачення вже не працюють.

— Ти знаєш, скільки концертів ми тягнули без тебе? — кинув Антон. — Нас Коваленко виставляв на сцену без живого звуку. Рок-гурт на фонограмі. Це було приниження, брате.

Алекс мовчки прийняв. Плечі опущені, але не зламані.

— І саме тому я тут. Не з ностальгії. А з пропозицією.

Антон підняв брову:

— О, почалось. Пропозиція. Типу “я вас кинув, а тепер ще й куплю”?

— Не купую. Інвестую. Мій батько — так, той самий, який хотів бачити мене адвокатом — готовий вкласти в нас. Повноцінний студійний альбом. І тур. За однієї умови — ми працюємо як команда. Жодних вибриків Коваленка. Жодних знижок на репутацію. Я беру переговори з ним на себе.

Кілька секунд мовчання.

— І ще одне. Хочу зіграти вам пісню. Нову.

Антон хмикнув:

— Писав в перервах між любовними драмами?

Алекс сів за клавіші. Торкнувся їх так, ніби знову повертався до дихання.

І почав грати.

Пісня була тиха, майже шепіт. Вона розповідала про порожнечу після зради. Про жінку, яка стала маяком. Про біль, який загартував. Кожен акорд — сповідь.

Антон зняв капюшон. Ярик схрестив руки на грудях, але погляд — тепліший.

Коли остання нота затихла, настала глибока тиша.

— Ну, — прошепотів Алекс, — якщо цього мало — я все зрозумію.

Антон підійшов першим. Сів поруч.

— Це сильно. І звучить, як правда.

— Хто писав текст? — спитав Ярик.

— Я. Вночі. Між “до неї” і “без неї”.

Антон нахилився:

— Якщо повертаєшся — то не для одного треку. Ми говоримо про альбом. І тур?

— Так. Повноцінно. І живцем. Без компромісів.

— А Злата? — тихо.

— Ми разом. Інакше не було б цієї музики. Але вона не тягне мене назад. Вона — причина, чому я знову тут.

Ярик посміхнувся:

— Ну, тоді... Вітаємо вдома. “Blue Bloods” ще нагадає всім, хто ми.

---

У приміщенні пахло кавою, старою шкірою й холодним презирством. Просторий офіс Коваленка був заставлений дизайнерськими меблями, але в повітрі — напруга. На стінах — золоті диски, світлини зі зірками, контракти в рамках. Сам він — у темному костюмі, з цигаркою в пальцях, сидів у кріслі як на троні.

Алекс зайшов першим. За ним — чоловік у сивому костюмі з м’яким, але владним поглядом. Це був його батько.

— А ось і наш зниклий принц, — криво усміхнувся Коваленко, не встаючи. — І що, ти повернувся, щоб ще раз наплювати на сцену? Чи привів тата, щоб вирішив усе за тебе?

Алекс глянув просто в очі:

— Я повернувся, щоб усе вирішити. І цього разу — назавжди. Я більше не граю за чужими правилами.

— Хлопче, ти підписав контракт. І поки я вирішую, ти — обличчя “Blue Bloods”. Не подобається? Судися. — Коваленко кинув попіл у кришталеву попільничку.

— Саме тому я тут, — спокійно сказав батько Алекса, простягаючи йому папку. — І ми не будемо судитися. Ми викупляємо контракт. І групу.

Коваленко знизив брови. Вперше в його погляді — тріщина.

— Це жарт? Відомий адвокат, Олександр Карпенко, вирішив погратися в музичного продюсера. Ви уявляєте, скільки коштують просто мої контакти з музичними платформами?

— Я уявляю, — сказав Карпенко старший. — Ви отримаєте суму, втричі більшу за ту, яку вклали у гурт. Але ви втрачаєте право диктувати умови.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍