Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

— Другий облом, — одразу відказав він і опустив олівець, вказавши на сторінку якогось журналу. — Земля кладовища перемішана з порошком чарівних камінців. Ти там не почаклуєш. Доведеться копати. — Він зітхнув і підняв очі. — На жаль, дівчата, змушений сказати, що я з вами не піду. У мене з попереком проблеми.

Люсі з Анабель безслівно перезирнулися.

— Я б могла, але я маю досвід з закопуванням тіла, а не з викопуванням, — кинула Елізабет. Люсі запитально поглянула на неї, і вона додала: — А ти думала, той проклятий з ринку в повітрі розчинився? Ні, я ось цими руками…

Анабель перебила її неймовірно цікаву історію:

— Отже. Сьогодні вночі, мабуть, краще опівночі, я, ти й Елізабет вирушимо на кладовище за допомогою твого переміщення. Більше людей не знадобиться, бо, чим нас менше, тим нас важче помітити.

— Стоп, стоп. — Люсі похитала головою. — А Нейт? Не логічніше взяти і його, щоб допоміг копати?

— Ми йому не скажемо. — Вона стиснула губи, на мить відвівши очі. — Не дивіться так на мене. Нейт дуже наполегливо просив мене не вплутуватися в неприємності. Якщо він дізнається про наш задум, то зробить усе можливе й не дуже, щоб нам завадити. А, враховуючи становище його дядька, це цілком реально.

— Щось мені це все дужче нагадує витівку з криницею, — згадала Люсі. — Гаразд, я, ти і Елізабет. Що далі?

— Хтось один має відволікати охорону, — сказала Елізабет.

— Їх можна приспати, — запропонував Генрі. — У мене лишився пилок.

Анабель рішуче кивнула.

— Супер. Тоді нехай Люсі підсипле їм пилку, разом відкопаємо могилу титана, заберемо в нього чоботи, і звалимо.

— Надійний план, та чи не марний? — Люсі повернулася до Генрі: — Наскільки ти впевнений, що в записнику є корисна для нас інформація про Звірів.

Він усміхнувся так, наче чекав на це запитання, і підняв листок з нотатками.

— Цитую з листа Парцифаля до герцога А: «Це не прохання — це благання про спасіння душі, що перебуває на волосині смерті. Втруться в ситуацію». Вісім знаків оклику, на хвилиночку. «Той навіжений погубить наш світ, не встигнеш і оком змигнути. Я вчора його споїв, і він розказав мені все. На болотах, поки ти марнуєш час у пісочниці, готується справжня катастрофа. Про деталі розповім, коли зможу поговорити з дорослим чоловіком. Терміново надішли відповідь. У нас немає часу». — Він згорнув листок, піднявши погляд. — Знаю, часом, звучить, як нісенітниця, але очевидно, що страхи Парцифаля справдилися. Він знав про Звірів, а все, що він дізнавався про магію, він писав у записник.

— Про Звірів і слова немає, окрім згадки боліт, — заперечила Люсі. — Ще якась маячня про дорослого чоловіка.

Сміючись, Елізабет підтримала:

— Якщо він його вчора споїв, то цей лист, найімовірніше, писався в муках похмілля.

— Ну то не треба перевіряти зачіпку, яку так само раніше ігнорували попередні шукачі вирішення проблеми Звірів! — Обурений Генрі розвів руками. — Нехай ті чудовиська й далі бігають нашими землями, пожираючи наші камені та вбиваючи наших людей.

— Ми нічого не втратимо, якщо спробуємо, — сказала Анабель. — Хто як, а я згодна з планом.

— Вперед із вітром, як говориться. По чоботи мерця! — вигукнула Елізабет, вставши з дивану.

Люсі обвела їх усіх очима і, не довго думаючи, схвально кивнула.

***

Надворі панувала темна ніч, коли Люсі, загорнувшись у теплий фіолетовий светр, разом з Елізабет стояли біля входу в підвал та чекали, вслухаючись у лісову тишу. Нарешті двері відчинилися, і з темряви визирнула Анабель, голова якої ховалася під каптуром завеликої на неї гвардійської кофти.

— З лопатами вийшли ускладнення, — прошепотіла вона, витягаючи інструменти назовні, — є лише дві.

Елізабет кинула тихий смішок.

— Я впевнена, їх було більше, але розривати могилу — справа не для принцеси.

— Їх і справді більше, але вони на замку. Не віриш — піди сама перевір.

— Ні, ми й без того довго тут стирчимо, а Люсі здуру пилок раніше використала. Просто копатимете по черзі.

Анабель віддала одну лопату Елізабет, другу лишила в себе. Потім поклала вільну руку в темний згусток долоні фантома, в якого вже встигла перевтілитися Люсі. Минуло кілька мовчазних секунд очікування. Потім ще трішки. За мить Анабель нетерпляче повернула голову до Елізабет. Маленька зараза глянула на неї, але натяку не зрозуміла.

— Руку візьми, дурне! — пошепки гримнув фантом.

— А. — Елізабет блимнула своїми темними очима. — Зараз.

Тоді вона вклала кинджал у піхви на поясі й простягнула руку сестрі. Люсі здивовано зиркнула на неї.

— А навіщо на цвинтар зброя?

— Риторичне запитання, — відповіла Елізабет і потягнула губи в безвинній усмішці.

— Ясно, ходімо швидше, доки я не передумала.

За мить усі троє стояли перед золотою брамою Цвинтаря героїв. Тут, майже в серці столиці Белатор, були поховані найвидатніші постаті в історії Елендору, включаючи самих титанів, королів, воїнів та тих, хто зробив значний вклад у розвиток королівства. За брамою красувалися витончені скульптури з білого мармуру, споруди, що нагадували арки чи постаменти з колонами. Кожна могила вирізнялася своєю винятковою архітектурою і була добре доглянута, бо за їхнім виглядом слідкували спеціально навчені люди. Усі пам’ятники розділяли на секції широкі доріжки, викладені камінням, вздовж яких простяглися зелені газони.