Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

Анабель напружено дивилася вперед. Поруч з нею задумалася Люсі, яка вже повернулася в тілесну форму, а тим часом Елізабет, зовсім не стурбована, перехильцем попрямувала відчиняти ворота.

— Чого застигли? Чоботи Парцифаля самі з-під землі не вискочать.

Решта неохоче, але не заперечуючи, ступили за нею на стежку кладовища. Анабель, ідучи, мимоволі розглядала надписи на могилках. Серед усіх тих імен вона боялася та прагнула водночас знайти всього одне.

— Секція правителів трохи далі, — ледь чутно сказала їй Люсі. — Я можу показати, де вона.

Анабель відвернула погляд від скульптур до неї.

— Часто тут бувала?

Вона знизала плечима.

— Двічі на шкільних екскурсіях. Моєї сім’ї тут немає, якщо ти про це. Після страти їх відмовилися хоронити поруч з іншими герцогами. Насправді, я навіть не знаю, що зробили з їхніми тілами.

Люсі говорила це таким спокійним, відчуженим тоном, що в Анабель краялося серце. Звісно, вона вже давно звикла до трагедії її родини, але це не робило її менш болючою.

— Ось вона, — сказала Люсі за кілька десятків метрів.

Анабель і не помітила, як вони їх пройшли. Коли повернула голову, її погляд одразу зачепився за прямокутний камінь заввишки близько двох метрів, що тіснився серед купи витончених скульптур. На ньому не було нічого, крім беззмістовних візерунків та вирізьбленого підпису «Тут спочиває Ізабель Бранадар». Не варто було й сподіватися, що Вільгельм у свій час виділив достатньо грошей на гарну могилу для вбитої королеви. Не викинув тіло в річку — це вже велика ласка.

Вдивляючись у білий мармур, Анабель на мить зупинилася й доторкнулася рукою до персня на шиї. Люсі стола поруч зі смутком в очах і мовчазною підтримкою. Якби не човгання черевиків Елізабет, довкола витала б суцільна тиша.

— Знаєш, а були часи, коли я думала, що вона жива, — заговорила Анабель після недовгих роздумів. — Сподівалася, якщо точніше. Хоча водночас мені не хотілося вірити, що мої батьки живі й просто покинули мене. — Вона стиснула губи. — Подвійні бажання.

— Розумію, — тихо промовила Люсі.

— А що це? — Вона хитнула головою на невелике порожнє місце біля каменю.

— Якщо я правильно пам’ятаю, там була твоя могила. Ну, поки ти не знайшлася…

Анабель нахмурила брови, стримано всміхнувшись. Чомусь вона про це раніше й не думала.

— На цьому кладовищі була моя порожня могила? Цікаво, скільки тут ще таких поховань.

Люсі стенула плечима.

— Багато, це ж знать.

— Чого стоїте? — вигукнула здалеку Елізабет. — Я вже до секції титанів дійшла, поки ви біля камінця рюмсаєте. Потім подивишся на свою мамцю, а зараз у нас обмаль часу.

— Вибач, — сказала Люсі до Анабель, коли вони зрушили з місця. 

— Не вибачайся. За свої слова Елізабет відповідатиме сама, тож хай не дивується, коли за кілька хвилин під її футболку хтось закине грудку землі.

Знайти потрібну могилу було нескладно. Парцифаль не відмовлявся від розкоші навіть на порозі смерті, так що над його тілом височіла велика скульптура мага з книгою в руках — одна з найвищих на цвинтарі. Не зволікаючи, Елізабет і Анабель приступили до роботи. Хвилини пролетіли непомітно, разом із грудками землі з лопати.

— Тверда паскуда, — процідила крізь зуби втомлена Люсі, котра стала на місце Анабель після п’ятнадцяти хвилин копання.

— Ми тут до ранку возитися будемо.

— Скиглійки. — Елізабет посміхнулася, вчергове встромлюючи лезо.

За чотири години безперервного копання з-під землі нарешті визирнула домовина. На годиннику була майже четверта, коли Елізабет взяла на себе ризик її відкривати. За допомогою свого кинджала вона підділа кришку. Дівчата завбачливо позакривали носи, тоді як Елізабет із захопленням дивилася на старі, гнилі залишки титана.

— Мила усмішка, — промовила вона, розглядаючи його череп, шкіру на якому вже давно встиг розчинити час.

Вона, ні хвильки не вагаючись, зняла з кістлявих ніг під шматтям штанів чоботи та викинула їх на землю. Взуття покотилося на газон, з кожним ударом об землю втрачаючи частку пилу. Потім віддала шану, поклавши руку на серце, закрила кришку та підняла очі.

— Все. Даємо драпака?

— Закопати треба, — сказала Люсі з досі скривленим обличчям, нарешті прибравши руку від носа. — Нехай я переміщу Анабель з чоботами до Академії, а ми тут приберемо.

У Елізабет опустилися руки.

— Я вам робочий осел, чи що?

— Перенеси краще Елізабет, — погодилася вона. — Я допоможу тобі закидати.

На цьому вони й зійшлися.

Мій любий читачу!

Ми ступили на фінальну стежку цієї історію: п'ята частина — остання. І я дуже прошу Вас додати трішки активності під книгою. Будь ласка, напишіть хоч маленький коментар. Можете описати свої враження про книгу, про сам розділ чи про персонажа, чого очікуєте від кінцівки. Не обов'язково мудрувати зі словами — одного речення цілком вистачить. Ваші коментарі не лише допоможуть мені в просуванні цієї книги, а й стануть в нагоді новим читачам, які, обираючи, що почитати, звертають увагу на відгуки. Якщо Вам подобається ця книга, допоможіть, щоб про історії Анабель та Люсі дізналося більше людей.