Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

– Мешкаю? Скоріше, животію! Я вже століття не можу покинути ці стіни. Від нудьги довелося вдаватися навіть до такого блюзнірства, як биття по трубах і завивання у стінах…

– То це таки були ви, – не здивовано зауважила я, вказуючи на нього пальцем. – Це вас я чула тієї ночі, коли…

Я глитнула, пригадуючи Вілфреда та його спробу мене вбити. Дух кивнув, і його сиве довге волосся розсипалося йому по плечах. 

– Звісно ж. Але, хочу запевнити вас, любонько, я намагався допомогти. Ось тільки сили мої вже не ті, що раніше.

Я не сумнівалася у його словах: бачила, як навіть його примарне, ледь помітне тіло тягне до землі під вагою живота. І скільки років він ось так існував у посмерті? У духа завжди існувало тільки два виходи: слабшати та зрештою зникнути навіки, чи перетворитися на лютого та знищувати усіх на шляху. 

І якимось неймовірним чином цей дух поєднував у собі обидва. 

– Але хто ви? І що тут робите? – підозріло запитала я, не поспішаючи зовсім відпустити магію. Якщо буде потрібно, я буду битися, і робитиму це нещадно. Нашийник трохи обпік шию, нагадуючи про те, що нещадність доведеться неабияк обмежити, але це не приспало мій бойовий настрій. 

Дух знову подивився на мене здивовано. 

– Я – ректор цієї академії, – сказав він, наче це мало бути очевидним. – І це моя зала. І тут мої лабораторії, тож хто, як не я, має право тут бути? 

Я здійняла брови й мить нічого не відповідала. Я ніколи не навчалася в академії та не знала нічого про попередніх ректорів, та й ніколи не вважала такі знання важливими. Втім, я можу потім спитати про це в Яроша. 

Але зараз я відкинула цю думку і натомість швидко запитала:

– Ви бачили, хто тут був? До того, як прийшли ми з шукачкою? 

Дух підтиснув зуби й кивнув:

– Бачив.