Ліза Фельдман Барретт - Як народжуються емоції

Залежно від конкретного моменту, ваші мільярди нейронів постійно змінюють свою конфігурацію, переходячи від однієї схеми до іншої. Можливим це роблять спеціальні хімічні речовини під назвою нейротрансмітери. Вони до­зволяють сигналам передаватися між нейронами, а також активують і пригнічують нервові з’єднання за якусь частку секунди, тому інформація тече різними шляхами. Нейротрансмітери вповноважують один-єдиний мозок з одним-єдиним набором мереж конструювати різноманітні психічні події, створюючи щось більше за суму частин.

І, звісно, дегенерація: різні набори нейронів дають однакові результати. Плюс, як би уважно чи неуважно ви не дивилися на мозкову тканину — мережі, ділянки чи окремі нейрони, — ця тканина робить свій внесок до більш ніж однієї категорії психічних подій, таких як гнів, увага або навіть зір чи слух.

Мікроналаштування. Нейротрансмітери. Пластичність. Дегенерація. Багатоцільова схема. Неврологи напрочуд добре підсумовують це з урахуванням мінливості, називаючи мозок «складною системою». Я маю на увазі не просторічну складність, на кшталт «ой, цей мозок такий складний», а щось більш формальне. Складність є мірилом опису будь-якої структури, що ефективно створює та передає інформацію. Система з високою складністю здатна створювати багато нових схем, комбінуючи дрібні частинки старих. Знайти складні системи можна в неврології, фізиці, математиці, економіці та інших наукових дисциплінах.

Людський мозок є системою з високою складністю, бо всередині однієї фізичної структури він може змінювати конфігурацію мільярдів своїх нейронів для створення величезного асортименту переживань, сприйняттів та форм поведінки. Високої складності він досягає за допомогою надзвичайно ефективної схеми комунікації, в центрі якої лежать дуже важливі «центри», згадувані в розділі 6. Така організація дозволяє мозку інтегрувати стільки інформації з багатьох джерел і так ефективно, що він може підтримувати свідомість. Натомість, модель мозку з класичного погляду — незалежні центри з окремими функціями — була б системою з низькою складністю, бо кожен такий центр виконував би свою одну-­єдину функцію самостійно.

Мозок з високою складністю та дегенерацією дає явні переваги. Він може створювати й нести більше інформації. Він більш стабільний та надійний, з багатьма шляхами до того самого результату. Він більш стійкий до травм і хвороб — ви вже бачили живі приклади близнюків з ураженням мигдалини (розділ 1) та Роджера з його зіпсованою схемою передбачливого мозку (розділ 4). Отже, такий мозок збільшує ваші шанси вижити й передати гени наступному поколінню.

Складному мозку віддає перевагу й природний добір. Саме складність, а не раціональність дозволяє вам бути будівничим вашого досвіду. При цьому гени дозволяють вам та іншим переналаштовувати ваш мозок, а отже, й розум.

Складність передбачає, що діаграма налаштування мозку не є набором інструкцій для одного-єдиного типу розуму з універсальними психічними органами. Але людський мозок має небагато заздалегідь установлених психічних понять, таких як, мабуть, приємність і неприємність (валентність), хвилювання і спокій (збудження), гучність і м’якість, яскравість і темрява та інші властивості свідомості. Натомість нормою є мінливість. Людський мозок структурований для засвоєння багатьох різних понять та винайдення багатьох соціальних реалій залежно від випадковостей, з якими стикається. Ця мінливість не є нескінченною або довільною; вона обмежена потребою мозку в ефективності та швидкості, зовнішнім світом і людською дилемою щодо того, йти попереду чи йти разом. Для розв’язання цієї дилеми ваша культура дала вам одну конкретну систему понять, цінностей та практик.

Нам не потрібен один універсальний розум з одним набором універсальних понять, щоб стверджувати, що ми всі є одним видом. Нам потрібен лише винятково складний людський мозок, який адаптується до його соціального та фізичного оточення й урешті породжує різні типи розуму.

• • •

Людський мозок здатний створювати багато типів розуму, однак усі людські розуми все ж мають деякі спільні складники. Протягом тисячоліть науковці вважали, що невід’ємними частинами розуму є сутності, але це не так. Складниками розуму є три аспекти, які ми розглядали в цій книзі: афективний реалізм, поняття та соціальна реальність. Вони (а може, ще й інші) незмінні, а отже, універсальні, за умови відсутності хвороби, засновані на анатомії та функції мозку.

Афективний реалізм, явище переживання вами того, у що ви вірите, є невід’ємним складником розуму через ваше налаштування. Ділянки бюджету тіла вашої інтероцептивної мережі — ваш внутрішній гучноголосий, здебільшого глухий учений з мегафоном — є найпотужнішими провісниками вашого мозку, а первинні сенсорні ділянки — відданими слухачами. Саме передбачення бюджету тіла, обтяжені афектом, а не логіка та резон, є головними рушіями ваших переживань і поведінки. Ми всі вважаємо їжу «вишуканою», наче смак уже вбудований у неї, тоді як він є лише конструкцією, а вишуканість — наш власний афект. Коли солдат у зоні бойових дій сприймає зброю в чиїхось руках, тоді як її там немає, він може дійсно бачити цю зброю; це не помилка, а щире сприйняття. Судді, голодні під час засідання ради з умовно-дострокового звільнення, приймають більше негативних рішень.

Ніхто не може повністю уникнути афективного реалізму. Ваші сприйняття не схожі на фотографічне зображення світу. Вони навіть не є картиною з фотографічною якістю, типу робіт Вермеера. Вони більше схожі на картини ван Гога чи Моне. (А в дуже поганий день, може, й Джексона Поллока.)

Але ви можете розпізнавати афективний реалізм за його впливами. Коли у вас з’являється внутрішнє відчуття, що ви знаєте щось напевне, то і є афективний реалізм. Коли ви чуєте якісь новини або читаєте розповідь, яким одразу вірите, це також афективний реалізм. І якщо ви одразу зневажливо ставитеся до повідомлення чи навіть недолюблюєте його автора, це також афективний реалізм. Нам усім подобається, коли наші переконання підтримуються, і зазвичай не подобається, коли ті заперечуються.

Афективний реалізм підтримує вашу віру в щось, навіть коли докази ставлять її під великий сумнів. Це відбувається не через неуцтво чи недоброзичливість — це просто питання того, як налаштований і працює ваш мозок. Усе, у що ви вірите, і все, що ви бачите, забарвлене діями вашого мозку з урегулювання балансу бюджету.

Залишений без перевірки, афективний реалізм робить людей страшенно впертими й негнучкими. Коли дві групи глибоко переконані у своїй правоті, то починають між собою політичні сутички, ідеологічні битви, навіть війни. Два погляди на природу людини, які ви побачили в цій книзі, — класичний і конструктивістський — перебувають у такій ситуації вже кілька тисяч років.

У цій тривалій битві афективний реалізм привів кожну сторону до стереотипізації точки зору іншої. Класичний погляд карикатурно зображується як біологічний детермінізм, коли культура геть неважлива, а носіями абсолютної долі є гени, що виправдовує нинішній соціальний лад із розшаруванням на багатих і злидарів. Ця карикатура демонструє крайню версію надання переваги тому, щоби «йти попереду», а не «йти разом». З іншого боку, конструктивізм критикується як абсолютний колективізм за рахунок індивідів або як помилковий погляд, що люди є одним великим суперорганізмом, на кшталт Борґа з фільму «Зоряний шлях», і що мозок є «однорідним шматком плоті», в якому кожен нейрон має одну й ту саму функцію. Це перебільшена версія «йти разом», що перекриває «йти попереду». Кожна сторона в цій битві ігнорує тонкощі й варіації, що обов’язково виникають у наукових спільнотах. Якщо ви дочитали до цього місця, то вже бачили, що наявні дані вказують на більш неоднозначний висновок: лінія розмежування між біологією і культурою є нечіткою. Культура виникла з природного добору, і в міру того як