Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

class="p1">— Ні, але ти, як я бачу, змерзла. — Він частково втягнув обличчя в каптур, утворивши заглибину в нижній частині першого сегмента.

— Це майже як гамак, — сказав він, дивлячись униз. — Якщо скрутишся там клубочком, буде тепло.

Вона без вагань прийняла його запрошення.

Хоч він і готував її до цього, усе ж виявив, що ця довірливість його зворушила. Мусив змагатися з почуттям жалю, куди сильнішим, ніж будь-яке пережите ним до того, як зустрів Хві. Але тут не було місця жалощам, нагадав він собі. Поведінка Сіони свідчила, що, найімовірніше, дівчина тут помре. Він мусив приготуватися до прикрості.

Сіона затулила обличчя рукою, заплющила очі й провалилася в сон.

«Ніхто ніколи не мав стільки вчорашніх днів, як я», — нагадав він собі.

Він знав, що із загальноприйнятого людського погляду те, що він тут робить, може здатися жорстоким і безсердечним. Мусив внутрішньо зміцнитися, відступивши у свої пам’яті, цілеспрямовано вибираючи помилки нашого спільного минулого. Безпосередній доступ до людських помилок був зараз його найбільшою силою. Знання помилок навчило його здійснювати довгострокове корегування. Він мусив постійно усвідомлювати наслідки. Якщо наслідки загубляться або ж зостануться нерозкритими, урок згаяно намарно.

Але що більше наближався він до того, щоб стати піщаним хробаком, то тяжче було йому ухвалювати рішення, які інші назвали б нелюдськими. Колись він легко це робив. Однак тепер, коли його людяність спливала, людські турботи дедалі сильніше наповнювали його.

* * *

У колисці нашого минулого я лежав на спині в такій плиткій печері, що міг просуватися нею лише поповзом, а не накарачках. Там, у танці світла смоляного факела, я малював на стінах і стелі тварин, на яких ми полювали, і душі мого народу. Як же просвітлює цей погляд назад крізь ідеальне коло в древній боротьбі за те, щоб піймати видиму частку душі. Постійно вібрує цей заклик: «Ось я!» Знаючи про великих художників, що прийшли пізніше, я придивлявся до відтисків долонь і плавного руху м’язів, мальованих на камені деревним вугіллям і рослинними барвниками. Наскільки ми більші, ніж звичайні механічні події! А моє антицивілізаційне «я» питає: «Чому вони не хочуть покинути печеру?»

Викрадені журнали

Запрошення зайти до Монео в його робочий кабінет надійшло до Айдаго пізнього пополудня. Весь день Айдаго просидів у роздумах на підвісному дивані у своїй кімнаті. Кожна думка починалася зі згадки, як легко Монео вранці кинув його на підлогу коридору.

«Ти лише застаріла модель».

З кожною такою думкою Айдаго почувався приниженим. Відчував, як гасне його воля до життя, залишаючи сам попіл там, де перегорів гнів.

«Я тільки носій певної кількості придатної сперми, і нічого більше», — подумав він.

Це була думка, що тягла за собою або смерть, або гедонізм. Відчував, як роздратування навмання проколює його колючкою, дзьобаючи з усіх боків.

Юна вісниця в чепурному синьому однострої була лише черговою колючкою. Ввійшла після тихої відповіді на її стук та зупинилася під аркоподібним входом із передпокою. Чекала, вагаючись й оцінюючи його настрій.

«Як швидко розносяться звістки», — подумав він.

Бачив, як вона стоїть, обрамлена аркою входу, втілення суті Рибомовок — чуттєвіша за інших, але не надто відверто сексуальна. Синій однострій не приховував зграбних стегон, пружних грудей. Він глянув на її пустотливе личко під гривкою білявого волосся — стрижка аколітки.

— Монео послав мене до вас, — сказала вона. — Він просить, щоб ви прийшли до нього в робочий кабінет.

Айдаго кілька разів бував у цьому кабінеті, але досі найкраще пам’ятав його таким, яким побачив уперше. Увійшовши в кімнату, збагнув, що Монео проводить тут більшу частину свого часу. Там стояв стіл із темно-коричневого дерева з витонченими золотими прожилками, розміром приблизно два метри на метр, на низьких товстих ніжках, оточений довкола сірими подушками. Айдаго вразило, який цей стіл рідкісний і вартісний, вибраний за свій витриманий стиль. Стіл і подушки такого ж сірого кольору, як підлога, стіни й стеля, — оце й усі меблі.

Зважаючи на владу, яку мав мешканець цієї кімнати, приміщення можна було назвати малим: площею не більше ніж п’ять на чотири метри, зате з високою стелею. Світло падало з двох вузьких вікон, розташованих одне навпроти другого на коротших стінах. Вікна зі значної висоти дивилися назовні: одне — на північно-західну окраїну Сар’єру й довколишню зелену облямівку Забороненого Лісу, друге — на південний захід, на перекочування дюн.

Контраст.

Стіл додав цікаву нотку до цієї початкової думки. Розкидані на ньому предмети наче мали втілювати й демонструвати ідею безладу. Тонкі аркуші кристалічного паперу майже цілком покривали стіл, тільки де-не-де залишаючи проблиск дерева. Частина цих аркушів була дрібно задрукована. Айдаго розпізнав слова на галаху та чотирьох інших мовах, зокрема й рідкісній проміжній мові Перта. Частина аркушів містила нарисовані плани, деякі з них були покриті квапливими мазками пензля в замашистому стилі Бене Ґессерит. Найцікавішими ж були згорнуті в білі сувої приблизно метрової довжини тривимірні роздруківки з нелегального комп’ютера. Він підозрював, що термінал прихований за панеллю однієї зі стін.

Юна вісниця Монео кашлянула, щоб вивести Айдаго із задуми.

— Що мені переказати Монео у відповідь? — спитала вона.

Айдаго втупився їй в обличчя.

— Ви хотіли б завагітніти від мене? — спитав він.

— Командире! — Вона, очевидно, була шокована не стільки його словами, скільки тим, що вони прозвучали non sequitur[7] — ні сіло ні впало.

— Ах, так, — промовив Айдаго. — Монео. Що ми скажемо Монео?

— Він чекає вашої відповіді, Командире.

— Чи справді є якийсь сенс у моїй відповіді? — спитав Айдаго.

— Монео звелів мені повідомити, що він хоче поговорити з вами й леді Хві водночас.

Айдаго відчув непевний підйом зацікавлення.

— Хві з ним?

— Її викликали, Командире. — Вісниця знову кашлянула. — Командир бажає, щоб я відвідала його пізніше, цієї ночі?

— Ні, однак дякую. Я змінив рішення.

Він подумав, що вона добре приховала розчарування, але голос став офіційно формальним.

— Мені переказати Монео, що ви прийдете?

— Так. — Він відпустив її помахом руки.

Після її відходу міркував, чи не проігнорувати цей виклик. Але його цікавість наростала. Монео хоче поговорити з ним у присутності Хві? Навіщо? Думає, що це змусить Айдаго до втечі? Він ковтнув слину. Зі згадкою про Хві порожнеча в його грудях наповнилася. Цю звістку не можна проігнорувати. Якась страшна сила пов’язала