Іоанна Ягелло - Молоко з медом

— Уявляю…

Та довелося замовкнути, бо іспит уже починався. Лінка глянула на аркуш із тестом, і відчула несподіваний страх і якесь розчулення. Ось воно. Ця мить.

Пригадала, як ішла до першого класу, ще не відаючи, що таке школа.

Як вибирала ранець і зошити. І святкове вбрання, перше в житті. Пригадала лакові туфельки, бо вони були трохи незручними. І білі колготки, які весь час спадали. Та попри незручності, вона почувалася такою дорослою, такою… особливою. Тоді Лінка ще не знала, що школа може добряче датися взнаки.

Пізніше гімназія, ліцей. Стільки років. І все це, щоб сидіти саме тут і складати перший з випускних іспитів. Вирішила, що постарається зробити все якнайкраще.

— І як? — запитав пізніше Оскар, коли вони вийшли із зали на перерву перед поглибленою частиною.

— Непогано. Ну, польська — це польська. Принаймні тут у мене немає відчуття, що я нічого не тямлю, і що це як китайська мова. Ну, але то був базовий рівень. Побачимо, як піде далі.

— А що ти писала? «Ляльку»?

— Ні, вірш. Але не знаю, чи добре я зробила. Просто я «Ляльку» не перечитувала. Блін, я стільки творів устигла перечитати. «Над Німаном», «Селян», а от «Ляльку» — ні. Просто боялася, що переплутаю все на світі.

— А я «Ляльку». Загалом, туга — це популярний мотив. А цей вірш… Ну, не знаю, загалом нескладний, але мені здавалося, що багато я про нього не напишу.

— Мені він сподобався. Може, тому…

— Чому?

— Розумієш, це про доброту, про те, щоб намагатися ставитися якомога краще до інших. А я останнім часом постійно відчуваю добре ставлення. Просто я його зінтерпретувала в політичному сенсі. Ну, написала, що Польща зараз дуже поділена. Я з мамою нещодавно про це говорила, і воно мені так якось…

— Так, але я б у політику не влазив. Це небезпечно. Розумієш, залежить, хто буде в комісії.

— А це має значення?

— Ну, не знаю…

— Ото ти мене втішив, — засміялася Лінка. — Думаю, усе буде добре. Я писала про різні перешкоди, які ми створюємо між нами. Як суспільство…

— Блін, уже починаю думати, що ти написала одну із кращих робіт у школі!

— Поглиблений рівень важливіший. Але його й скласти важче.

— Побачимо, — дипломатично відповів Оскар.

Лінка вже поверталася додому, коли почула сигнали есемесок і повідомлень у месенджері.

— Поглиблений важкий, — написала Каська.

— Я точно завалила, — це вже Наталія.

— Як усе пішло? — хвилювалася бабуся.

Лінка була не надто задоволеною. Якщо базовим рівнем можна не перейматися, то поглиблений… Мабуть, вона занадто дурна. Лінка раптом усвідомила, що все те, що з нею сталося: вагітність, пологи, дитина — усе це спричинилося до того, що мозок у неї не працював на повну.

— Мій мозок зіпсувався, — відписала вона до Каськи й Наталії. А бабусі лише повідомила, що вже повертається додому.

— Ну, і як? — бабуся помішувала в казанку молоду капусту з помідорами. Лінка відчула, як рот у неї миттю наповнився слиною.

— Базовий добре, поглиблений слабо.

— Був твір?

— Так… загалом аж три твори, можна сказати. У базовому є вибір. Я писала інтерпретацію вірша. Там ішлося про поділ усередині країни. Про важливість емпатії. Я писала про Польщу. Що через політику суспільство розділене. Хіба не так?

— Звичайно, — відповіла бабуся. — Та чи знаєш ти, що згадування політики може бути небезпечним?

— Оскар теж так сказав. Але я вважаю, що про це треба говорити. Мама розповідала, що раніше такого не було.

— Вона так казала? Дивно, — повільно промовила бабуся. — Могла б і розумніше поводитися. Звісно, що було. От тільки причини інші. Адже завжди комусь доводилося діяти в підпіллі…

— А хтось був сексотом чи належав до Служби безпеки.

— Розумієш, дитино, на все варто дивитися ширше. Намагатися зрозуміти. А щоб зрозуміти історію кожної людини треба розглядати індивідуально.

— Наприклад?

— Дай уже спокій. Не зараз. Можеш по картопельку скочити до крамниці? Зараз будемо обідати.

Лінка зітхнула. Звичайно, вона знала бабусю… Щойно починалася якась серйозна розмова, та відразу її припиняла. Але чому? Ну, гаразд, головне, що перший іспит уже позаду. У неділю вони з Оскаром домовилися повторювати матьоху, а завтра й відпочити не гріх. Якщо відпочинком можна назвати поїздку до бабусі в Сероцьку. Може, і так. Принаймні мозок точно переключиться. Лінка сподівалася, що погода її не підведе.

Мама з Адамом підвезли Лінку під бабусин дім і сказали, що за три години повернуться по неї. Тепер дівчина вже розуміла, чому вони не хочуть там показуватися. Особливо вдвох. Лінка зітхнула. Чому все мусить бути таким складним? Невже люди не навчаться забувати? Пробачати? Бабуся вийшла до хвіртки й холодно привіталася з ними, а тоді запросила онуку до хати. Лінка тримала в руках автокріселко зі сплячою Євою і, хоча йшла повільно, усе-таки відразу помітила, що бабуся ледве пересуває ноги.

— Як ти почуваєшся? — запитала Лінка.

— Як бачиш. Ходити найважче. Крім того, лікарі кажуть, що я вже застара, щоб зробити операцію. Ідіоти. Як людина стара, то вже й негодяща. Шкода на таку гроші витрачати. Єдина надія, що уряд щось із цим зробить. Що нарешті нам, пенсіонерам… Що ми діждемося. Але наразі…

Бабуся належала до прихильників нового уряду. На противагу Лінчиній мамі й Адамові. Лінка була переконана, що навіть, якби їм і вдалося якось зустрітися й поговорити, нічого хорошого із цього б не вийшло. Саме про це Лінка й писала у своєму творі. Незаможні, скривджені долею, ті, кому було складно знайти роботу, хто мав багатодітну родину — для них нові зміни мали стати надією на краще життя. Або — іноді — шансом на виживання. А ті, у кого таких проблем не було, сприймали все інакше. Лінка зітхнула. Вона не могла б стати політиком, але із жахом спостерігала за поділом суспільства. Нарешті дісталися кімнати, і бабуся схилилася над Євою.

— Яка вона гарненька. І ці світлі кучері… Це від дідуся.

— Від дідуся?

— Ага. Збисьо був таким самим у дитинстві. Покажу тобі, — і витягла старі альбоми з фотографіями.

Справді! Лінка мало не скрикнула, бо немовля на фото… Так, Єва справді була схожою на дідуся.

— Шкода, — повільно проказала Лінка, — що все так сталося.

— Шкода, — погодилася бабуся й присунулася ближче. Від неї пахло старістю. Чимсь, що нагадувало запах гнилих яблук. Або вогкого льоху. — Збишек точно радів би, що став дідусем.

— А ти стала прабабусею, — нагадала Лінка.

— Вважаєш мене такою старою, — усміхнулася бабуся. — Та вже нехай.

— Бабусю… Можеш розповісти, — раптом наважилася Лінка. — Як усе було?

— Ой, дитинко,