Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

й перестарілу, і влітку 1765 року вийшов царський маніфест про скасування полкового козацького устрою на Слобідській Україні. Край обернуто у так звану Слобідсько-Українську Губернію. Замісць пятьох козачих полків установлено пять гусарських полків із охотникіз. Козаки, підсусідки й підпомішники були обернуті в особливий стан т. зв, «військових обивателів», обкладених подушним податком, Хто мав право курити горілку, той платив по 95 копійок від душі, а хто не мав, той по 35 копійок. Всього козачого населення обох полів начислено коло 300.000. Селяни були обкладені податком по 60 коп. Їх було разом із жінками 328.000. Знайшлося в краю ще 4.500 циган, але вони всі були неосілі. Переходи й переселення селян від одного поміщика до другого були строго заборонені.

Ті військові обивателі, які мешкали по містах, утворили разом із міщанами окремий міщанський стан, який дістав у 1780 році право самооподаткування. Хто з міщан мав капіталу більше, ніж 500 рублів, той міг записатися до окремого стану купців. Козацьку старшину переведено на російські військові чини: полковник діставав чин російського підполковника, обозний премієрмайора, суддя секунд-майора і т. д. Козацька старшина давно вже зробилась упривілейованою верствою, й перейменування її в російські офіцерські чини було тільки дальшим кроком до зрівняння її в правах із російським дворянством.

Так протягом короткого часу край цілком змінив свій колишній вигляд, хоч усі ці зміни торкалися більше форми, а по суті давні суспільні взаємовідносини змінилися небагато. Як же реагували слобожани на ці реформи? Не вважаючи на те, що її упривілейованого становища майже не порушувано, козацька старшина була дуже незадоволена. Ще коли в Петербурзі засідала Комісія, яка виробляла нові порядки, туди приїхав у своїх справах ізюмський полковник Федір Краснокутський. Він довідався про роботу Комісії, збагнув, до чого воно йде, і зараз же написав додому, щоб звідти прислали депутацію клопотатися, щоб усе було залишене по старому. Він писав між іншим: «Нехай Бог виправить сльози бідного народу на нас, бо старшинствувати ми вміли, а як тепер настав тяжкий час, то й пальцем рушити не хочемо для загального добра!» В Ізюмі старшина ніяк не реагувала на лист Краснокутського, але по інших містах він зробив вражіння. Почали збирати гроші, щоб вислати депутацію. Особливо клопотався підпрапорщик харьківського полку Сухомлин. Чутки про якісь приготування серед старшин дійшли до російських урядових сфер і викликали там тривогу. Було переведено слідство, шукали якоїсь змови, пішли арештування. Скінчилося тим, що Краснокутського присуджено вибити прилюдно батогами, але потім помилувано: його позбавили маєтку, чинів і заслали до Казані. Але за те таки вибито батогами Сухомлина і ще декого з старшини, які брали участь в агітації за посилку депутації до Петербургу. Але рух старшини не перекинувся в народні маси.

Настрої й почуття слобідського населення знайшли собі нагоду для вияву підчас Комісії 1767 року, що її скликала Катерина II для обміркування проєкту нових законів. Так само, як і на Гетьманщині, ця Комісія дала нагоду для лєґального вияву невдоволення з переведених російським урядом реформ. Слобожанщина вислала до Комісії 15 депутатів, 5 від дворян, 5 від міщан і купців, і 5 від військових обивателів. Перші дві ґрупи вибирали своїх представників безпосередньо, військові ж обивателі переводили три степенні вибори. Вже в часі виборів виникли подекуди інциденти. В селі Межирічі в наказ депутатові включено побажання, щоб вернулася козаччина. Особливо агітував при тім козак Грінченко. З цього адміністрація зробила трохи не бунт. Грінченка й ще 15 чоловіка заарештовано, заковано в кайдани й відправлено до Сум, де суд присудив їх вибити нагаями. Були невеликі розрухи й по інших місцях. Видко, російська адміністрація зовсім не розуміла елементарної свободи виборів.

Коли переглянути накази слобідських виборців своїм депутатам, то шляхетські накази вражають своїм яскраво егоїстичним характером. Дворяни домагалися узаконення свого упривілейованого становища, вимагали, щоб селянам було заборонено переходити з місця на місце або вступати на службу до гусарських полків. Обстоювали свободу винокурения, свободу від військових постоїв у їх маєтках та від постачання військові фір. У шляхетських наказах зовсім не видко було політичного моменту. Одинокий ясний промінь серед шляхетських наказів — це прохання сумських дворян про заснування університету, а острогозьких — про призначення на кожний полк по одному лікарю.

Міщанські накази висловлювали чисто економічні побажання: про горілку, сіль, про мито й т. и. На жаль, харьківський наказ пройшов через цензуру Губернатора Щербініна, і ми не знаємо, чого власне бажали харьківські міщани. Одначе серед міщанських депутатів знайшлося двоє, Дзюба й Черкас, котрі в самій законодатній комісії в Москві сміливо виступали проти дворян і обвинувачували старшину, що вона захопила козачі землі, а самих козаків повернула в своїх підданих. Говорили про утиски, домагалися відібрання слобід і хуторів, заселених старшиною, й віддання їх військовим обивателям. Сами ж військові обивателі в своїх наказах прохали про повернення колишніх порядків, про відновлення козаччини, так як було за цариці Єлизавети. Та найбільше в наказах військових обивателів, як і міщан, виставлялись економічні домагання. Промовці зпоміж козацьких депутатів виступали проти старшини, домагалися передачі захоплених старшиною козачих земель військовим обивателям, домагалися визволення з підданства козаків, незаконно туди записаних.

На думку професора Багалія, накази дворян Слобожанщини стоять далеко нижче від наказів Гетьманщини, вони позбавлені політичного елементу, сірі та бліді. Видко, що молоде дворянство Слобідської України не мало того політичного досвіду й тієї традиції, які зберігалися на Гетьманщині з її колишньою широкою автономією, з її майже самостійним державним устроєм. Але слобідське дворянство, хоч не виявило ні політичних змагань, ні громадської відваги, проте зберігало національні традиції, привязання до своєї старовини, до своєї мови й пошану взагалі до освіти й культури. Все це виявилося вже на початку XIX століття, коли почалося українське національне відродження й коли в цьому відродженні власне Слобідська Україна взяла дуже помітну участь.

Що торкається культурного життя Слобожанщини, то тут треба насамперед зазначити, що Слобідська Україна жила одним спільним культурним життям із Україною гетьманською; між ними обома завжди існував на цьому полі дуже тісний звязок. Політична гряниця між Слобожанщиною й Гетьманщиною відчувалася дуже мало. Діти слобідської козацької старшини й навіть простих козаків училися в школах Гетьманщини, передовсім у Київо-Могилянській Академії. Книжки, друковані в Київі, Чернігові, Новгороді-Сіверському і навіть у західньо-українських друкарнях, знаходили собі поширення серед слобідського населення. Вже на початку XVIII століття Слобідська Україна здобула собі свою власну високу школу в формі Колєґіуму, заснованого спочатку в Білгороді й скоро по тому перенесеного до Харькова. Професорами в цьому Колєґіумі були майже виключно вихованці