Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

з темряви на світло. Ясьо пробурмотів голосніше, оцінюючи більш детально:

— Надутий черепок на черепку, голова без шиї, ноги закінчуються швидко, тільки саме пузо і ведмедячі лапи.

Звернув теж увагу на Білоголову, бурмотів прихильно:

— Зате ось ця запрошує непогано, місця на дюжини бахурів, добре, що Вітролом втік на бутин, бо дев’ятеро дітей вже досить.

— А так, — сміявся Ґенсецький, — така, як ця, то може родити щомісяця, а Вітролом зовсім змарнів би.

Бомбиха проїхала швидше боком, наче крадькома, безпорадно відвертаючи голову від таксаторів. Білоголова проходила повільно, її вітали голосно і чемно. Але відразу по тому стало гамірно і компаньйонам стало важче оцінювати. Вони зупинили свої погляди на якійсь чорнесенькій жаб’ївці, не некрасивій, але блідій і з кругами попід очима. Не зважаючи на шепоти і втупивши очі в землю, вона пробігла під носом у компанії взагалі не вітаючись. За групою старших жінок, з якими компанія віталась ввічливо і без оцінювання, ступала міцно, як хлопець, десь шістнадцятилітня племінниця Білоголової, Палагночка Сліпенчук із Криворівні із задиристою дещо розвіяною світлою гривкою над чолом, з блискаючими очима, з кругленькими, немов легко підпухлими литками, як щічки у добре годованих дітей, і з досить породистими грудьми, випнутими уперед. Вона зґрабно перескочила через потік і, зовсім не поступаючись, дивилася виклично, очікуючи, що компанія відступиться.

— Хвалиться цицьками, — сказав досить голосно Ґіжицький, — а може позмагаємось, хто міцніший?

Палагночка звабно засміялась і пригрозила малим кулачком:

— Ей, не намагайся!

— Спробуй, спробуй, — заохочував Томашевський.

Ґіжицький вхопив Палагночку за талію. Вона зупинилась, сперлася міцно на ногах і одним рухом кинула його на землю. І сама похилилась, майже падала, але випростувалась і ступала міцно далі.

— Бачиш, Ясю, це через тебе, не гнівайся, Палагночко, — говорив добродушно Ґіжицький, підводячись і обтріпуючи штани, а Палагночка повернулася з посмішкою:

— А може Ясьо хоче спробувати?

Томашевський прийняв виклик і вони почали вовтузитись, а в цей час інші жінки, проминаючи їх, йшли далі. Вже майже повалив Ясьо дівчину, вже майже падала, але раптом вирвалась, відскочила, випростувалась і насварилась:

— Ти, бабнику пустий, гадаєш, що тут Жаб’є, — скочила на нього, як кіт, і з усієї сили штовхнула його так, що він аж впав у траву на повен зріст.

Гучний сміх пролетів по шеренгах компанії, та найщиріше, хоч і тихше, тішилися жінки. Ясьо встав, заспокоївся.

— Ех, дурна, радій і втікай, ще б я тобі щось зламав.

— Зламай, зламай, — виклично промовляла Палагночка, розчервоніла, задихана, але з посмішкою.

Насміхалися з неї здалека, але жоден її вже не торкнувся. Палагночка стискала малі кулаки і погрожувала здаля. Білоголова слідкувала за боротьбою із гордовитим задоволенням:

— Такі у нас дівчата.

Крашевський заявив:

— Зовсім непогана на привал, але треба міцного.

Ґіжицький махнув рукою:

— Хай собі шукає міцного.

Томашевський потішався:

— Не бійся, знайдеться такий, що її перекине.

Далі йшли жінки бистрецьких рубачів: квола і смаглява на лиці жінка Іваниська з глибокими переляканими очима, кольору темного лісового моху. Гарна, але надто тиха, нецікава для юнаків. Томашевський відрекомендував її зі зневажливим визнанням:

— Головна відьма.

Ґенсецький підсумував:

— Пара для свого мольфара.

Далі йшла жінка Матарги, велика і широка, як жодна із гірських жінок.

— Картопля маґдебурзька, — сказав Кімейчук.

— Важке кобилисько, — буркнув Крашевський.

Томашевський запитав із подивом:

— Якась перебранка, з мадярів чи зі швабів? Ну, ну, оце так будинок, — зітхнув глибоко.

Ґенсецький протверезив:

— Не для тебе, це до пари зі своїм биком.

Жінка Мандата пухнаста, але легка, з масляними синіми очами, рум’яна, наче намальована буряком, посміхалася прихильно чи кокетливо, та разом з нею йшла Караванчучка, жінка Леся, струнка, міцно стиснута крайкою, з обличчям незворушним, блідим, яке відбивало погляди і неначе наказувало мовчати. На кінці котилася, тягнучи з зусиллями коня, годованка Бажила, жінка Ґєлети. Як і її прибраний батько, вона вирощувала багато телят і корів, і відразу, немов налякана бутином, дивилася з огидою на компанію, яка свердлили її поглядами, але на привітання віталася пристойно.

— А де ж жінка Нявчука? — запитав хтось з компанії.

Ясьо надувся і втаємничував у плітки, ніби поважно.

— У лісі під папороттю висиджує йому яйця.

Вони почергово то хихотіли, то голосно сміялися, то шепотілися, розглядаючись, чи хтось не чує.

Ведучи за вуздечку коня, навантаженого з чубком, жінка Цвилинюка з Ясенова, немолода, бочкувата, але рухлива, а навіть агресивна Юстинка перегнала всіх. Примружуючи червоні очі, дещо заплилі так, як від частого гасіння спраги горілкою, щойно побачила чоловіка, покрикувала радісно, хоч і з удаваною злістю. За потоком Цвилинюк застиг у щасливій посмішці і слухав. Ніхто не дивувався, бо ніхто не сумнівався, що на таку люблячу жінку нема чого кричати, зате на люблячого чоловіка кричати можна і треба. Юстинка виступала:

— Ах ти, лайдаку пустий! У хаті тобі серце в’яне, зі смутку гинеш, весь час «kafe і kafe», і щораз то худіший, а тут подивіться на нещастя! який червоний, розпухнув від здоров’я.

Щойно вона перетнула потік, Цвилинюк обійняв її ніжно, відразу ж взяв вуздечку і поклепав коня на привітання. Петрицьо знайомився, тішився також, а Цвилинюк, перериваючи окрики жінки, представляв і хвалив Панця:

— Юстинко солоденька, ось це наш побратим, славний паночок з великого світу. Слава!

Юстинка не слухала, віталась навколо, а потім на втіху юрбі шваркотіла далі:

— Го, го, я вже знаю, яке це kafe.

Цвилинюк наполягав:

— Слава, кажу, розумієш, що слава?

Збуджена впертістю чоловіка Юстинка, ніби на показ ображала пристойність:

— Слава, га, крути кєрма, як ти вмієш, а я вже знаю, котра це kafe, напевно тобі пуцька фуркотить до якоїсь дівки, того ти такий червоний.

Компанія, відгадуючи бажання Юстинки, розважалася, реготала, а Петрицьо, ніби й шепотів, але досить голосно, на вухо Юстинці:

— Добре кажете, я бачив, як він обіймав…

— Ну, бачите, а котру? — втішилася Юстинка.

— Смереку, — відповів Петрицьо, — бо не міг вас дочекатися.

Серед загальної веселості Цвилинюк дивився на жінку з ніжністю, голосно прицмокував, як то прицмокують на красу.

— Юстинко солоденька, тут добре, як на небі, а для раю тільки тебе не вистачає.

Ясьо бурмотів до приятелів:

— Реваш акуратний, худий до бочки пасує.

Крашевський додав:

— Як корок до колоди.

Кімейчук підтвердив:

— Худий від всування.

Юстинка ще раз прикрикнула на чоловіка, щоб він розпакував пакунки, а потім нічим вже не переймаючись вдерлася у колибу. Там покрикувала на всіх, в тім числі і на Панця. Негайно ж взялася за вареники і за голубці. Компанія зайнялася новими гістьми, але якось вже не знаходили нагоди для розваг. Ось йшла наймолодша донька старого Кочергана, яка прибула