Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Брат почіпав те перило й присвиснув: щоб учинити таке, треба було мати тракторну силу.

— Тут живуть богатирі, — сказав він, — які не тільки ламають підкови, котрих тепер нема, а зав’язують бантиком залізні перила.

— Може, це зробив Сиротюк? — спитав я.

Брат пирснув і подивився на мене веселими очима. Тоді втяг у себе повітря, і його ніздрі смішно затремтіли.

— Тут пахне нечистим духом, — сказав він. — Чуєш, хтось хропе?

Справді, за котримись із дверей, біля яких ми стояли, чулося могутнє хропіння.

— Ніч казок, — сказав брат. — Чи не гадаєш, що ми з тобою потрапили в підземний світ?

— Ми потрапили в палац стилю "барако", — відказав я.

— Натиснемо на цю придибенцію? — спитав брат, показуючи на клавішу дзвінка.

— Натиснемо, — сказав я. — Тільки чи не заведе нас цей хід і справді в підземне царство?

Брат натис на дзвінка. В глибині щось зацвіріньчало, ніби пташка.

— Го, — сказав брат. — Чуєш, жайворонок?

— Соловей, — відказав я. — Чи не розбійник?

За дверима не чутно було ані відгуку.

— Тиша, — замріяно сказав брат. — Як у підземеллі.

Знову натис на дзвінка, зацвіріньчало й заспівало.

— Соловей, — сказав я.

За дверима почулося шамрання, ніби хтось шепотівся. Зачовгали капці.

Утретє зацвіріньчав жайворонок чи, може, соловей. Двері розчахнулися, й на порозі стала зовсім така сама бабуся, як ото на дорозі, де ми висіли з автобуса, тільки не загорнена у велетенську хустку. Ми з братом перезирнулися.

— Вам чого? — спитала бабуся десь таким голосом, яким щойно цвірчав жайворонок чи соловей.

Брат розповів старенькій "чого нам", тобто згадав Сиротюка і його родичів. Усміхнувся своєю найліпшою усмішкою, яка так магічно приваблювала до нього людей, але бабуся вдивлялася в нас не тільки з недовірою, а й з підозрою.

Із розчинених дверей несло кислим духом відбутого застілля, невивітреного помешкання, хтось у глибині квартири могутньо хропів.

— Хто це прийшов? — верескнув із глибини жіночий голос.

— А звідкіля ви знаєте Сиротюків? — спитала стара й подивилася на нас, як на щось воістину підозри варте.

Брат популярно розповів. Про те, що він із Житомира, а я його брат, про те, що стара повинна б його пам’ятати, бо вони з Сиротюком вчилися в одному класі, і він не раз відвідував його ще в Житомирі, про те, зрештою, що нас запросив сюди сам Сиротюк.

— Він вас запросив? — із зачудуванням перепитала стара.

— Хто там, бабцю, такий? — верескнув жіночий голос. — Женіть їх у три шиї, лабзюків чортових!

— Це моя старша внучка, — сакраментально проказала бабця, і на її зморщене личко наповзла хитра усмішечка. — Кажете, він вас запросив?

— Інакше ми б не прийшли, — терпляче сповістив брат. — Він удома?

Рипнули двері, загортуючись у яскраво-червоного халата, в прочілі з’явилася заспана жінка зі штучно вибіленим волоссям. Очі в неї припухли, а на губах темніла напівстерта помада.

— Ви до кого? — нелюб’язно спитала вона.

— Та от, кажуть, Только їх запросив, — єхидненько всміхнулася стара.

— Справді вас запросив? — похмуро зиркнула на нас жінка.

— Саме тому ми й з’явилися, — ґречно всміхнувся брат; дивно, його чари на цих жінок не діяли.

— А ви хто такі? — змружила припухлі повіки жінка.

Брат знову докладно відповів, хто він такий, а хто я, чого прийшли і звідки. Усміхнувся сліпуче-білою усмішкою, і в цей час за спинами жінок щось так захарчало, що обоє аж крутнулися в той бік.

— Це наш зять спить, — сакраментально сповістила стара, єхидненько розсовуючи всохлі вуста. — То хто ви такі?

— Вони вже сказали, бабцю, хто вони такі, — невдоволено мовила жінка й облизала губи з рештками помади. — Хай заходять.

Ми зайшли. Дивне було в цій ситуації те, що сам Сиротюк досі не з’являвся. Стара завела нас у кімнату, як виявилося, ту, звідки долинало могутнє хропіння. На отоманці голічерева лежало щось грубе й черевате в майці і спортивних штанях, майка на животі заголилася й було видно порослу волоссям товщ.

— Це наш зять, — сказала стара. — Він спить.

Сіла на стільця, і її очі раптом стали чорні й геометрично круглі.

— То чого ви хотіли від Толька? — спитала вона.

— Хотіли провідати, — неголосно сказав брат, очевидно, з огляду на сплячого в кімнаті.

— Кажіть голосніше, — цвіркнула стара, — зять не прокинеться, він у нас спить добре.

Зять пустив високу, майже солов’їну руладу, яка була обірвана гарчанням, ніби зустрілися на дорозі два пси.

— Хотіли провідати, — голосно сказав брат.

Очі в бабці залишалися так само чорні й геометрично круглі.

— А чого не вдень і в таку погоду? — спитала вона.

Бабця нас допитувала й не ховала того.

— Є Только чи нема? — спитав уже трохи нетерпляче брат.

Рипнули двері, і в кімнату зайшла молода жінка. Була гарна, але, як і всі тут, із примнутим обличчям. Я відразу ж здогадався, що це Сиротюкова сестра, ота, молодша, бо, побачивши брата, вона зашарілася, — втупилися одне в одного, наче не могли очей розвести.

— Це її чоловік ото хропе, — єхидненько провістила бабця.

— Драстуйте, — тихо сказала молодша Сиротюкова сестра, в яку кілька років тому був закоханий мій брат.

— А ти що, їх знаєш? — запитала бабця.

— Чого ви, бабцю, все розпитуєте? — трохи роздратовано сказала старша Сиротюкова сестра. — Чи вам робити нічого?..

— А то її чоловік спить, — випнувши підборіддя, не без задоволення ще раз сповістила стара.

Чоловік молодшої Сиротюкової сестри, оте барило, вихрипнуло з себе мішанку стогону, сміху й хропіння.

Брат переводив погляд із молодшої Сиротюкової сестри на хропітливого чоловіка; здається, він був чимось уражений.

— Ну так, він не дуже лицем, — сказала бабця. — А що ви від неї, бідненької, хочете. Сиділо саме, як пальчик, як пальчичок голесенький, саме, як квіточка, а в самої ще красоти багато… Що підвернулося, те воно, сердешненьке, і взяло…

— Замовкніть, бабцю, — з мукою в голосі сказала молодша Сиротюкова сестра.

— Бачу, ти оцих знаєш, — сказала бабця, й не думаючи замовкати. — А звідкіля?

— Наша бабця, як реп’яшок, — сказала старша Сиротюкова сестра, ота, з вибіленим волоссям. — Не відчепиться, доки не розпитається. Оцей чоловік, бабцю, — сказала терпляче і показала на мого брата, — вчився з Тольком в одному класі. А другий — його брат.

— Егеж, брат, коли правду сказали, — мовила бабця. — А от чого від Толька хотіли, не сказали.

Я раптом помітив, що в кімнаті, окрім трьох жінок і хропітливого тіла на отоманці, одне в кутку, а друге біля дверей завмерло двоє дітей: хлопчик і дівчинка, які дивилися на нас майже мертвими очима, роти в них були широко розтулені, а на личках вираз який буває в тупих.

— Я зараз піду розбуджу Толька, — втомлено сказала молодша Сиротюкова сестра.

— Я вже його будила, — звістила старша зі злизаною помадою на вустах. — Ви на нашу бабцю й справді не зважайте, — сказала, — бо вона в нас випитачка. Вона в нас дуже до всього цікава.

Сіла на стільця, халат розхилився й відслонив коротку й тлусту ногу.

— Хлопці наші потомилися і позасинали, а ми тут пробуємо навести лад.

Позіхнула, не прикриваючись, зуби мала білі й рівні.

— А ви знаєте, що Только сидів? — раптом спитала бабця, і очі її стали знову геометрично круглі.

— Вони все знають, бабцю, — сказала молодша Сиротюкова сестра. — Залиште їх у спокої.

— А може, це його дружки? — різко спитала стара. — А може, це вони його під монастир підвели?..

— Не гарячіться, бабцю, — сказала старша сестра. — Вони вже розказали, хто такі. І це не ті дружки..

— То хто ж вони? — спитала бабця.

В кімнаті вже стояло не двоє дітей, а четверо, і всі мали розширені мертві очі. Всі якось дивно поміж себе схожі — з однаковими носами і з однаково тупим виразом на личках.

— Ледве до вас добилися, — сказав брат, знов засвітивши чарівну всмішку. — Через якесь поле йшли, якийсь там цвинтар. Думали, замете нас…

— До нас автобус ходить, — сказала старша сестра. — Тут, біля нашого дому, й зупиняється.

Чоловік на отоманці заворушився, і всі мимоволі перевели на нього погляд. Дивилися так, наче полякалися. Але чоловік молодшої Сиротюкової сестри поплямкав вустами і раптом так храпонув, що в мене аж мурахи побігли по спині. Долішня губа його відвисла, а підборіддя було густо обсипане темними цятками щетини: чоловік увіч сьогодні не голився.

Молодша Сиротюкова сестра цвіла, як маківка, начебто не її чоловік хропів, а вона сама, і от прокинулася, і довідалася, що цей її неестетичний хропіт підслухали. На брата вона намагалася не дивитися.

8

Ту їхню історію я не доказав. Моя братова, скажемо, була жінка своєрідна. В один час її серце бувало широке, щире і щедре, вона всіх, хто прибивався до їхнього дому, жаліла, пригрівала, і виступала тут з братом заодно, в час інший ставала сварлива, жорстка і нестерпна — мій м’якого характеру брат цим хвилям здебільшого покірливо улягав, як берег моря, що однаково спокійно приймає і розбурхані хвилі, і хвильки лагідні. Але часом і він ставав твердою скелею, об яку ті хвилі розбивалися. Саме в такі періоди міг схилитися до того, що ми називаємо подружньою зрадою, бо належав до людей, які люблять розмірене життя, а від житейської колотнечі втомлювався і навіть руйнувався. Його ж жінка увібрала в себе риси двох психічних типів своєї статі: дбайлива невсипуща господиня, яка щосили дбає про лад у власному домі, і розгнівана фурія, котра тільки тоді дістає задоволення і відчуття повноти життя, коли світ довкола неї колотиться. Саме в такі періоди брат часом дозволяв собі поблукати по поетичному полі, на якому буйно цвіте гречка, — це й отвережувало його половину, адже для того, щоб згармонізуватися, їй треба було переколотитися, попереживати, поперехвилюватися, а підозра в чоловіковій невірності для цього чи не найліпший рудимент. Потім знову наступав штиль, ця пара пливла по житейському морі в добре засмоленому човні, який не пропускав жодної течі, — так тривало до чергового вибуху: шторм, розбиті об камінь хвилі, затоплений човен, розбиті прибережні споруди. Мій брат поїхав у Слов’янськ саме під час такого шторму. Він гримнув дверима і сповістив своїй розбуялій половині, що, можливо, не повернеться. Сиротюк міг би радіти, снуючи нитку змови довкола сестри й мого брата: момент випав найвірогідніший. Все розігрувалося, як по картах, камінчик клався до камінчика, брат мій запалав полум’ям кохання до Сиротюкової сестри, Сиротюкова сестра горіла полум’ям кохання до мого брата, вони забули про світ і навіть про самого Сиротюка.