Ярослав Яріш - Кровна мста

– І що, не приходив іще до тями? – питав Мечобор.

– Скоро прийде, – відповіла Снєжка. – Рана дуже хутко гоїться.

– Боги тебе принесли, Снєжко. Крикнула єси, тому Доброгост схибив, не зачепив серця. Вари йому і далі той узвар, що-м тебе навчив, та меду давай. Наш мед велику силу має, він і тримав Волоса досі при життю.

Вони вийшли надвір, і вже звідти долинали їх голоси. Волос більше не вслухався, натомість оглянувся по хаті. У куточку побачив маленьку мишку, покликав її в умі. Мишка прибігла, торкнулася обережно носом його пальця на руці і втекла. Волос усміхнувся – нараз відчув силу велику в собі. Ні, не силу тіла, бо воно було ослаблене раною, а духу…

Полежавши ще трохи, Волос підвівся. Був він у довгій сорочці. Відчувши щось, вбігла Снєжка, їх погляди зустрілися.

– Волосе…

– Дай мені ногавиці і черевії. А ще сіряк.

Вона не спитала навіть, що надумав муж, а швидко виконала, що він велів, помогла одягтися.

Доки жона взувала його, Волос виглянув у вікно – дерева вже геть стояли голі.

– Довго-м пролежав.

– Як принесли тебе – листя тільки жовкло, – відповіла Снєжка, підводячись.

Вона дивилася на нього розгубленими, але такими щасливими очима. Волос погладив її по щоці, тоді пошкандибав до виходу. У кутку побачив палицю волхва Доброгоста, узяв її і, опираючись, вийшов надвір.

– Куди ти? – запитала Снєжка.

– У пущу. Вона додасть мені сили…

Він ішов, і всі розступалися, даючи йому дорогу.

– Волосе! – наздогнав його Мечобор. – Добре, що боги тебе відпустили, тепер не пропадемо! Осінь дощова була – мало озимини посіяли.

– То ярину сійте, боги дадуть урожай, – відповів Волос, вгадавши, що зараз буде питати Мечобор.

Той не запитав, тільки зрадів і побіг до мужів. Тим часом Волос увійшов до пущі, вдихнув. Добре. Відчув, як рана враз почала рубцюватися, затягуватися. Йти було чимраз легше. Він крокував пущею, сам не знаючи, куди несуть його ноги.

Раптом він додибав до місця, яке було страшним, схожим на роззявлену пащу великої чорної змії. Тут пахло кров’ю. Волос запитав у пущі, що тут сталося, і вона відповіла йому. Волхв підійшов до могили, у якій Турик поховав Луку, Бурого і Середича, присів над нею і поправив каміння, якими була обкладена.

– Спіть спокійно, браття.

Волос пішов далі. Він йшов і йшов, ноги й далі несли його через пущу, він слухав її, вбирав усім своїм єством. Тільки тепер Волос почав розуміти, що Доброгост віддав йому свою силу. А ще батечко Орь стільки навчив…

Зупинився Волос перед брамою Каніцарового дворища. Постукав. Відчинив молодший брат Ратка.

– Чого тобі треба?

Волос тільки поглянув на нього, і молодець тут же відступився. Із терема вийшли Овсій і Тишата Воротичі.

– Це ти? Чого прийшов?

– Я до боярина.

– Смієшся? Спершу твій волхв навідьмував супроти нього, тепер єси добити прийшов? Забирайся звідси, а то мечами зараз потнемо! – пригрозив Овсій і поклав руку на рукоять.

Волос не розумів, про що він говорить.

– Що з Каніцаром?

– Ніби й сам не відаєш? Волхв до нього біса пустив, так що боярин тепер навіть із терема не виходить – тіні своєї страхається. Біс у ньому сидить. Добре, що ми прийшли, бо уже б згинув – холопи його настрахалися і повтікали з дворища.

Волос і далі не розумів.

– Пощо Доброгосту робити таке?

– Бо Каніцар не послухав його, не пішов підіймати Києва супроти сіверян.

Волос ступив крок, аби пройти до терема, та Воротичі і не думали пропускати:

– Чого сунеш? Каніцар тебе слухати не захоче!

Овсій і Тишата стіною стали перед молодим волхвом, та Волос наставив на них свою палицю.

– Відступіться!

Вони враз відступили, Тишата сам відпер двері перед Волосом.

Каніцар сидів у своїй світлиці. Хоча сказати «сидів» – неправильно. Він притулився в кутку, дивлячись на Волоса великими очима.

– Хто ти? Згинь, згинь, пропади!

Боярин раптом почав хрестити себе, а тоді Волоса. Молодий волхв підійшов до нього, подивився: справді, хтось нагнав на боярина великого страху. Волос простягнув свою відкриту долоню, показав її Каніцарові. Той перестав кричати, затих. Тоді Волос стиснув долоню в кулак і смикнув на себе, ніби видираючи з Каніцара його недугу, тоді відчинив дверцята грубки, де весело горіли дрова, і кинув у вогонь те, що тримав у долоні. Вогонь гухнув і відразу заспокоївся, продовжуючи й далі мирно горіти.

Каніцар дивився на Волоса очима, що не розуміли нічого.

– Виджу, тобі вже ліпше стало. Відступив страх.

Каніцар підвівся зі своєї схованки, тяжко посунув до стола і гупнув там на лаву. Тоді підвівся, підійшов до дверей, гукнув, прочинивши стулку:

– Гей, хто там є? Принесіть нам меду!

Він знову сів.

– Добре, що-с прийшов, вою. А то мені самі чорти ввижалися, думав уже, що здурію. А ти, певно, також силу велику маєш, раз зумів зняти Доброгостові чари.

– До чого тут чари? П’єш меду вельми много, тому і ввижаються чорти.

Старий усміхнувся – добрий жарт. Тишата зайшов, поставив жбан із медом і три кухлі – напевно, один собі. Однак Каніцар його випровадив.

– Сідай до столу. Хотів єсмь тебе воєм назвати, та виджу – волхв тепер єси.

– Називаюся Волосом.

– Маєш посох Доброгостів…

Волос не відповів. Він відклав посох і сів за стіл навпроти Каніцара.

– Які справи були в тебе з нашим волхвом?

– Справи? Ми були другами великими, то я дав йому землю, аби селище своє поставилисьте. А він