Зінаїда Костянтинівна Шишова - Велике плавання

— Мій народ дарує тобі, — сказав він, — і кличе тебе у наші вігвами. Ми не будуємо хатин, як тут, а мешкаємо в наметах — вігвамах, бо нам безперервно доводиться мандрувати.

— Чи не помилився ти, — сказав я, — і чи мені призначені ці коштовні подарунки? Чому саме мені випала така честь?

— Ти брат нашого любого брата, — сказав Гуатукас, — а отже, ти і наш брат.

Я повернувся до синьйора Маріо, шукаючи в нього пояснення.

— Якби ти виконав свою обіцянку, — сказав синьйор Маріо усміхаючись, — я розповів би тобі про все негайно, але ж де черепахи, метелики і листя?

Лише зараз я пригадав, що пообіцяв секретареві поповнювати його колекцію черепахами, ящірками і квітами, але так і не виконав своєї обіцянки.

— Як кара за неуважність — ми помучимо тебе до вечора, — сказав синьйор Маріо.

— Брат мій звелів мені обдарувати цього юнака, — сказав індіанець серйозно, — але нічого не сказав про те, щоб його мучити. Він любить цю людину, і я не стану завдавати йому прикрощів.

— Ну, як тобі подобається посланець Орніччо? — посміхаючись, спитав синьйор Маріо.

З перших же слів Гуатукаса якась шалена надія спалахнула в моєму серці, але мені стільки разів і так гірко доводилось розчаровуватись, що я й тепер боявся повірити сам собі.

Я стояв мовчки, поглядаючи то на секретаря, то на індіанця.

— Що з тобою? — спитав синьйор Маріо. — Раніше одна лише згадка про Орніччо примушувала тебе червоніти і бліднути, а ось перед тобою стоїть людина, яка лише два дні тому розмовляла з твоїм другом, а ти навіть не хочеш його розпитати про нього.

Гуатукас краще від синьйора Маріо зрозумів мій стан.

— Випий соку агави, — сказав він, подаючи мені кухоль із запашною рідиною, — відсвіжись і заспокойся. Потім, до самої ночі я відповідатиму на всі твої питання. Коли Орніччо починає говорити про тебе, ми ховаємось у затінок від палючого сонця, а коли він закінчує свою розповідь, ми закутуємось у плащі, бо вже настає ранок.

— Гуатукас прибув сюди по тебе, — сказав синьйор Маріо, — але в нього є ще доручення від його родича, касика Веєчіо, до адмірала. Я зараз піду побачитися з Голубком і умовлю його прийняти юнака. Ви ж поки що на волі порозмовляйте про все, що тебе може цікавити.

Одначе, коли через дві години синьйор Маріо повернувся, сповістивши, що адмірал, побачившись з братами, запросить нас, я все ще не відпускав від себе Гуатукаса, засипаючи його градом питань про свого друга.

Я довідався, що після розгрому Навідада Орніччо знайшов притулок у володіннях касика Гуатукаса, батька Гуатукаса. Цього року юнак втратив батька, і його місце зайняв Веєчіо, дядько Гуатукаса. Каонабо одружений з рідною тіткою Гуатукаса, Анакаоні, і тому між цими двома племенами існують дружні стосунки.

Землі Веєчіо розташовані далеко, і туди найпізніше сягнула звістка про прибуття нашої флотилії. Одержавши її, Орніччо негайно вирушив у дорогу, бажаючи побачитись з нами, але, прибувши в Ізабеллу, довідався, що ми відпливли на Кубу.

Стурбований звістками про заворушення індіанців, друг наш вирушив слідом за нами. Захворівши в дорозі, він змушений був повернути в Харагву, але послав Гуатукаса в Ізабеллу попередити адмірала, що готується повстання індіанців.

Звістка про це глибоко схвилювала мене.

— Як?! — вигукнув я. — Знаючи, що ми десь тут поблизу, Орніччо, однак, вирушив у протилежний бік?

Гуатукас уважно подивився на мене.

— Орніччо білий, — сказав він, — і в мешканців Ізабелли біла шкіра. У мешканців форту святого Фоми також. У їхніх жилах тече однакова кров, а мій народ червоний, і Каонабо, і Гуаріонех, і Веєчіо — червоношкірі, і в наших жилах тече однакова кров.

Бачачи, що я не розумію його, він спробував пояснити:

— Каонабо підбурив своїх воїнів проти білих, а його дружина Анакаона — сестра мого батька і сестра Веєчіо…

— Ти хочеш сказати, — промовив я, — що Веєчіо вирішить виступити разом з Каонабо?

Хіба це може статися? Хіба Веєчіо не послав тебе з подарунками до адмірала?

— Коли твій друг там, — відповів Гуатукас, — касик слухає його порад і велить своїм воїнам орати землю і ловити рибу. Але коли йому розповідають про індіанських дітей, затоптаних кіньми білих, він озирається навкруги і шукає свій лук.

Я зрозумів зі слів юнака, що Орніччо доводиться постійно заступатися за своїх білих братів перед войовничим Веєчіо. Для того, щоб відвернути увагу касика від подій в Ізабеллі, мій друг вирішив просити адмірала спорудити у горах Харагви фортецю для захисту людей Веєчіо від воїнів-карібів, які час від часу висаджуються на берегах Гаїті. З цим дорученням і був посланий Гуатукас до адмірала.

Я довідався від юнака, що друг мій ходить в індіанському одязі, що він навчився грати на гуайарі — однострунному індіанському інструменті.

— Він складає нашою мовою пісні, — сказав Гуатукас з гордістю, — а пісні живуть довше, ніж люди.

Але з усього сказаного найбільше вразила мене звістка про те, що у мого друга відросла за цей час невелика чорна борода. Як я не намагався, але не міг собі уявити Орніччо бородатим.

Гуатукас розповів мені, що індіанців його племені дуже настрахала звістка, що повернулися білі, бо вони не хочуть і слухати про те, щоб Орніччо їх залишив.

— Можливо, він перебуває у них як полонений? — занепокоєно спитав я.

При цьому синьйор Маріо і Гуатукас, перезирнувшись, розсміялись.

— Твій брат — великий вождь