Наталена Андріанівна Корольова - Quid est Veritas?

Север глянув знову на єпископа. І відлягло від серця… дарма, що пастир Лазар — «живий мертвець»!

Бо ж таки сестра єпископова, Марта, тую страховинну облуду-Тараску зловила! І не тільки зловила, а своїм поясом ув’язала, як звичайного пса! Та й вивела геть… «Їж, — каже, — облудо несита, будяки, мох, гаддя різне!.. І буде тобі добре! А людям чи тваринам жодної шкоди чинити не смій!»

Ні, таки ж великі чари християнські!

І Север не має кого боятися від того часу, як став християнином! А й поготів, коли з них сам добрий єпископ Лазар, що чотири дні… Ну, про це ліпше, все ж таки, не згадувати! Бо знову сама собою ряба гусяча шкіра на спині набігає…

Цілком споночіло…

Почорніли темні хвилі… Відплив з неба й молоденький місяць. Звісно, радий спати! Як дитина! Бо молоденький!

А по зарослих хащами берегах не сплять желви. Звуками, мов разками намиста, скляного, крихкого, дзвінкого, визначають лінію берегів…

Тепло буде! Ще довго буде тепло, коли в цю пору відзиваються желви!

Однак Север спинив на закруті човна й натяг на себе свою галлійську туніку з довгими рукавами. Ще й запнув її кістяною шпонькою під шиєю.

Не було йому зимно — де ж би! Але ставало темно. Можна було не помітити, як десь хитнеться човен, і туніка сповзе у воду…

Подивився на єпископа, хотів йому пояснити затримку човна. Але побачив, що пастир молиться, як мав це у звичаю, коли день кінчався.

Тоді Север знов пустив човна на середину ріки. Намагаючись не хитати його, наліг на весла.

Вже недалеко!

Але коли б не занадто пізно допливти до печери!

Шкода, що нема вже там другої сестри єпископової, Марії! І навіщо вона відійшла з цієї печери? Кажуть: кудись у гори подалась…

Невелика ця покутницька печера. Але Лазар-єпископ та Север у ній добре відпочинуть…

Завжди там є напоготові хмиз сухий і добре кресало на ретязьку, прикріплене до входу.

Север запалить вогонь… І духи нечисті його бояться. Добра це річ — вогонь!

Кулешику собі зварять… Босою ногою намацав під лавою торбину… Є там! Удосталь наклала туди Марта і крупів, і сушеної риби, часнику, солі… Є й сулійка з оливою, свіжою, доброю, смачною!

Усміхнувся й облизався, сплюнув за облавок, бо набігла слина… Аж заплющився, уявляючи собі смак доброго гарячого кулешу…

Раптом човен, як норовистий кінь, метнувся вбік і мало не зачерпнув краєм води.

— Отче!.. Рятуй… Одноріг!..

Єпископ відкинув кобку.

Закутана імлою, що почала підійматися з води, недалеко від човна пливла неокреслена біла маса… Її контури стерлися у тьмянім присмерку.

Але образ був, дійсно, химерний: неначе водою несло трупа велетенського птаха з розпростертим одним крилом…

Лазар наліг на кермо і, привівши човна до рівноваги, наблизив його до білої маси.

Гострий, напружений зір молодого варвара пізнав:

— Людина!.. Втоплена людина…

Тепер уже це бачив і єпископ. Була це людина… в римській білій тозі! Край тоги розіслався по воді й уподібнився до велетенського крила…

Руки були розкинені навхрест. Труп наближався, немовби човен притягав його до себе.

Ще мент, і рука мерця черкнулася облавка… Неначе шукала порятунку.

Мовчазний Лазар на цей раз не витримав, плеснув руками й крикнув:

— Во ім’я Боже!.. Понтій Пилат!

…………………

Міцно спить у човні, що причалив у маленькій затоці біля печери, молодий дужий Север.

Спати в печері? З мертвим і воскреслим із гробу? Цього нерви молодого варвара не могли витримати!

Хто ж бо знає, які загробні таємниці розповідатимуть ті двоє? А, звісно, розповідатимуть!

Бо ж єпископ виразно сказав:

— Знаю людину цю!

Жаль Северові, що з переляку недочув, як пастир Лазар назвав того утопленика!

Може, єпископ наперед знав, що зустріне в річці цього свого мертвого приятеля? Він-бо все знає! І на землі, і під землею, і на небі! Чари! Мо-о-огутні чари знає!

Тому єпископ і мовчав цілу дорогу, що в дусі говорив замовлення!.. Север це добре розуміє!

І друїди вміють говорити з мертвими, духів викликають, де схочуть! Але мудрість християнська куди сильніша за друїдську!

Якби Север не був у тому впевнений, то хіба він був би охрестився?

А цей випадок хіба про це не свідчить?

Друїди можуть викликати тільки духа. А цей пастир християнський ще й тіло викликав! Дарма, що мертве! Та ще й звідкіль! Аж із самісінького Рима!

Север був і в самій Массілії, тож знає, бо бачив там, як великі римські пани одягнені…

І цей пастирів утоплений приятель — неабиякий пан! Коли удвох з єпископом виносили тіло на берег, ураз помітив Север, що на сандалях срібні застібки-півмісяці…

Самі срібні! А пояс! А меч!.. Самі дорогі речі!

…………………

Север не помилявся: в печері було чимало хмизу і кресало на місці. Правда, хмиз по дощах був вогкий, губка до кресала також… А все ж таки запалили вогонь.

Тільки хмиз дуже курів. Аж дихати було тяжко.

Тож Север відмовився від кулеші. Взяв тільки добрий шмат хліба, помащений оливою, дві головки часнику й вийшов із печери. Більш до неї не заходив: спатиме в човні…

А єпископ Лазар у печері схилився над трупом прокуратора Юдеї, вже понівеченим кількаденним перебуванням у воді.

Приглядався до опухлого обличчя, по якому скакали рожеві відблиски вогників багаття. Здавалося, що різні вирази запиту, прохання, надії пересуваються по мертвому обличчі.

Оглянув тіло. Не було на ньому ні ран,