Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло…

заслуги перед батьківщиною в минулому, ні на які воєнні ордени ніхто не звертав уваги. Я якраз і належав до такої категорії: безпартійний, інвалід, некваліфікований. А тут ще й осколок у стегні, який колись військові хірурги не помітили…

Ганс прооперував мене, вийняв осколок, вилікував. Житло, харчування, лікування — усе за його рахунок. Шкода, що мій борг лишився несплачепим. Совість мучила мене: скільки можна бути утриманцем цього доброго, благородного хлопця? Я вже збирався піти від нього, але раптом знайшлася робота, та ще й пристойна.

Мій знайомий з біржі праці знайшов для мене місце скарбничого у місцевому відділенні соціал-демократичної партії. Це сталося десь у середині червня, тобто за якийсь тиждень до розгрому партії. Робота оплачувана добре, але щоб її отримати, необхідно було вступити в соціал-демократичну партію. Тоді я подумав, що не буде нічого поганого і ганебного, якщо я вступлю в цю партію, яка, як мені здавалось, була найнейтральнішою на світі. Вона нібито не провокувала ніколи ніяких ексцесів, ніяких страйків, бунтів, революцій і контрреволюцій, не підбурювала робітників до повалення уряду, нікого не грабувала і не вбивала. За один день я пройшов усі формальності, приступив до роботи і навіть одержав аванс! Як на крилах летів увечері додому і не міг дочекатися Ганса, аби похвалитися доброю новиною. Вперше на столі з'явилася зготована мною багата вечеря і пляшка шампанського, а на видному місці лежали гроші — решта авансу. От зрадіє Ганс!

Але, всупереч сподіванням, Ганс сприйняв усе це байдуже.

— Ну що ж, хай буде так, Франц, але все одно життя зробить з вас комуніста. Рано чи пізно, — сказав він.

— Навіщо мені ваш комунізм, вічна війна з експлуататорами? Мені з вами не по дорозі. Я не борець. Я людина тиха, мирна, люблю тільки ось такі постріли, — пожартував я, вистреливши пробкою шампанського, і налив у склянки.

— Спасибі, Франц, за частування, вип'ємо за все найкраще, але запам'ятайте, будь ласка, мої слова: з нами вам по дорозі!

Я не став розпалювати дискусію. Через п'ять хвилин стомлений Ганс міцно спав, а я вперше задумався над його словами, хоч уже й не раз їх чув.

Уранці я йшов на роботу, як на свято.

За тиждень я довів до ладу усю досить заплутану документацію. Ось де знадобилися математичні знання і практичний досвід, набутий колись на складах військового заводу! Начальство задоволене, я — теж. Через тиждень — перша зарплатня! Після роботи зайшов до книгарні, щоб вибрати Гансові подарунок. Купив величезний двотомник кольорового анатомічного атласу і тритомник «Загальної хірургії». З важкеньким пакунком повернувся додому і знову мучився до півночі, чекаючи свого друга. І дуже зрадів, побачивши, що Гансу сподобався подарунок. У нього від утоми злипалися очі, але він ще з півгодини перегортав сторінки подарованих книяок. Ганс щиро подякував, але й трошки покартав, щоб я не витрачав гроші. «Невідомо, — сказав він, — скільки ти протримаєшся на тій роботі». Його передчуття швидко справдилися…

24 червня 1933 року в приміщення, де я працював, вдерлася поліція. «Іменем закону» були заарештовані усі керівники місцевого відділу соціал-демократичної партії, накладено арешт на всі гроші, цінності й майно. До мене підійшов якийсь поліційний фюрер і «іменем закону» зажадав ключі від сейфів та всю документацію. Набравшись духу, я чітко доповів йому, що для мене як для колишнього солдата і ветерана війни закон і наказ — понад усе, а тому всю документацію і цінності я здам до останнього пфеніга. Це сподобалось фюрерчику.

— Я бачу, ви чесний німець, і обіцяю вам, що за чесну роботу одержите відповідну нагороду. Складіть детальний фінансово-бухгалтерський звіт.

— Для цього потрібен тиждень, — зауважив я.

— Працювати по дві зміни. Строк — три дні. Це — наказ!

З ранку до ночі я напружено трудився, фіксуючи в актах усе — аж до віників. Цього разу поліція дотримала слова: за усі відроблені години я одержав належну зарплату. Моя ретельність, Залізний хрест і гарне враження, яке я справив на фюрерчика поліції, врятували мене від арешту. Довелося заповнити й підписати стандартний бланк про те, що я більше не вважаю себе причетним до соціал-демократичної партії, оскільки вона ворожа ідеям націонал-соціалізму і німецькому народу, що я «зобов'язуюсь ніколи не вступати ні в які партії, угрупування, організації, вороягі націонал-соціалізму і народу, і визнаю тільки партію фюрера як керівну силу німецької держави і німецького народу, в чому й розписуюсь».

Спустошений, повернувся я додому. Переді мною знов постало тривожне питання: як жити далі? Ось що сказав мені тоді Ганс: «Я чекаю арешту. Це може статися в будь-який день. Але поки цього не сталось, тобі, Франц, краще було б перебратися на іншу квартиру і більше зі мною не зустрічатися, щоб не постраждати даремно. Навіщо тобі йти в тюрму? Я дам трохи грошей — з місяць проживеш, а за цей час знайдеш якусь роботу. Зараз із влаштуванням трохи простіше: масові арешти звільнили багато робочих місць, а згодом буде ще більше. Все йде до того, що скоро виникне навіть нестача робочих рук, бо Гітлер взявся за створення масової армії, за розвиток військової промисловості і за будівництво стратегічних доріг».

Я погодився з Гансом, почав шукати роботу й житло. Пошук не увінчувався успіхом, та це мене й не засмучувало, бо ж так не хотілося розлучатися з Гансом… А тут ще двірник будинку, в якому ми жили, погодився взяти мене собі в помічники, правда, за мізерну плату, але все ж таки не безробіття. Одне слово, я залишився з Гансом, який, власне, й не наполягав, щоб я його покинув.

Так тривало до листопада 1933 року. На всяк випадок я відвідував біржу праці, і 30 листопада мені повезло: одержав направлення на роботу в зоопарк — там потрібен прибиральник. Я любив тварин, птахів і звірів — звичайно, не тих, що носять емблеми з черепами на кашкетах — і того ж дня приступив до роботи. Адміністрація зоопарку, дізнавшись, що я інвалід і одинак, пообіцяла місце вахтера і скромне житло — комірчину в тому ж таки зоопарку. Про