Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

йому не дозволили. Коли знову запанувала тиша, Інгрід відчула, як у душу заповзає страх. Стояла, не наважуючись зробити крок у чорну, глуху непроглядну ніч. Хотілось повернутись у дім, до тепла і світла, до пахощів людського житла, але вона зціпила зуби і чекала, поки на ґанок вийде Гіта. А коли за спиною гупнули двері, Інгрід здригнулася. «Мабуть, я ніколи не навчусь володіти собою. Розмазня! Візьми, зрештою, волю в кулак!»

— Якщо мені поталанить і я залишусь жити, — заговорила у неї за спиною Гіта, — після війни вийду заміж за Уве Ролл Люнда. У нас буде ціла купа дітей… Першу дівчинку обов'язково назову Інгрід, а коли підросте, розкажу їй про вас, про вашу мужність.

— Я не маю мужності, я всього боюся, — нахилившись до вуха Гіти, прошепотіла Інгрід. Сказано це було з такою підкоряючою щирістю, що обидві розсміялися.

— Я тож суцільний страхополох, призналась Гіта. — Та що робити?.. Зараз такий час. Він вимагає від нас мужності.

Жінки поволі зійшли з ґанку і рушили хисткими, білими від морської солі містками до човна. Дошки рипіли і плавно прогиналися під ногами. Пахло морем, рибою, соляркою і просмоленими канатами. На протилежному березі затоки, прямо напроти будинка Лундхолстів, вгадувались сірі будівлі мертвого в час полярної ночі консервного заводу.

— Якщо нарветесь на патруль, — почули вони з човна хрипкуватий боцманський бас, — топіть човна до дідька. У фіорді під кілем метрів чотириста буде, ие дістануть.

— У мене до вас прохання, — завмерла Гіта, зупиняючись біля трапу. — Ці листи я писала йому… Все не випадало передати.

Інгрід взяла листи. Хотіла запевнити, що зробить усе від неї залежне і неодмінно передасть їх адресату, але Гіта не дала їй говорити — обняла, поцілувала і легенько підштовхнула до трапу.

— Щасливої дороги.

— Хай буде все у вас добре, дітки, — басив, спускаючись на причал, боцман. — Завжди і в усьому удачі. А тому, хто думає інакше, хай диявол перерахує ребра і забере до всіх чортів. Амінь!

Відчалили без мотора, на веслах. Потім чоловіки довго і незграбно вовтузились із парусом. Ледь відчутний вітерець в'яло розправив полотнище. Воно неголосно ляснуло, і причал, на якому все що маячіли боцман і його дочка Гіта, почав віддалятися.

Касян відчув несамовиту тугу, що враз охопила серце. Неначе разом з цим розмитим пітьмою берегом відпливала в небуття важлива, неповторна сторінка його життя. З того часу, як їх розвідгрупа перейшла лінію фронту під Карриквайвішем, минуло не так багато часу, всього шість днів, а скільки подій, людей пройшло крізь його серце й залишилося в ньому. Війна виявила нову пам'ять — пам'ять серця. От і ті двоє, що лишились на березі, вже будуть з ним назавжди.

Все так закрутилось, завертілось, що ніколи було подумати над словами того російського солдата, Миколи Бистрова, якого залишили на озері поблизу Хейккі. Але ж це дуже важлива інформація. Якщо Бояров і Тюрин загинули, то, може, тільки вони з Ролфом і знають про підземний завод. А що, власне, знають? У лазареті концтабору проводять досліди на військовополонених. Однак німці провадять такі досліди не лише в Балстаді. І все тики при першій пагоді треба передати цю інформацію у розвідвідділ дивізії. Ролф уже виходив на їх хвилю, повинен пам'ятній. В човні з ним рація. Чи можна розгорнути її? Ось лиш вийдемо у відкрито море і тоді…

Човен, ніби примара, тихо пропливав повз поснулі будиночки, баркаси, що ледь похитували щоглами, ніби прощалися з «Крістіною», мимо ботів і рибальських сіток, що ніби клапті туману висіли на кілках вздовж усього правого берега. Невідомо чому, на воді було світліше, ніж на березі. На великих причалах, де швартувались сейнери факторії, до самої води підбігали електричні ліхтарі, якими так пишався Хаммерферст, але в цей пізній час і вони не світилися. У полярної ночі, яка стояла тут добрих півроку, жителі навчилися виривати час для сну і відпочинку. Про те, що настав вечір або наближається ранок, тут сповіщали пострілом із старовинної гармати. На міській ратуші били куранти. Кожні чверть години, лякаючи чайок, на воду падав їх мелодійний дзвін. У тиху, погідну днину його було чути далеко в морі. Рибалки за островами, що купами були розкидані при виході з фіорду, також перевіряли свої годинники за ударами курантів.

Вже двічі падав на воду той мелодійний дзвін, а човен все ще не вибрався з мережива проток між островами, які вже закрили собою Хаммерферст. Та ось громаддя гір, що весь час нависали над морем, неначе зменшились і враз відступили назад. Сильний боковий вітер накренив човна. Хвиля стала злою і непривітною. На її гребінцях запінились білі бурунці. «Крістіна» вийшла у відкрите море.

— Парус! — крикнув Ролф і подався до блоку. Касяи допоміг спустити і прив'язати непокірне полотнище. Ролф перейшов на корму і запустив мотор. Човен поволі розвернувся і побіг за хвилею. Вітер дув тепер у корму, і «Крістіна» почала швидко віддалятися від берега. Скоро він уже лиш маячів за бурунами, що доганяли човна, а через деякий час і зовсім зник з очей.

Інгрід почувала себе забутою, одинокою. Їй було страшно. Навкруги здіймалися велетенські, як їй здавалося, хвилі, свистів, противно підвиваючи, нестримний вітер. Вона забилась у куток, сиділа на відкидному сидінні в тісній, незатишній рубці, і нікому не було до неї діла. Тільки зараз по-справжньому почала усвідомлювати, на що зважилась, і пожаліла, що не скористалася з пропозиції Гіти і не залишилась у Хаммерферсті. Можна, зрештою, було залишитись і в загоні Ніссена, там теж потрібен фельдшер, там теж щодня бої і треба лікувати, ходити за пораненими, хворими, а тут усе не так, все незвичне. Море! Вона ніколи не думала, що воно таке страшне… Почуття її розбурхані, бентежні. Вона ще не могла собі пояснити, що, власне, утримало її від рішення залишитись на континенті. Недобрий поголос? Репутація батька? Але після того, як він відплив до берегів Нового Світу, вона ніколи навіть не згадує про нього. Як гарно сказав цей росіянин: «Він утік, а вона воює!..» Навіщо пов'язувати своє добре, ім'я з людиною, яку вже давно