Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

не розповів про те, як зенітник Попадайко збив фашистський літак, як осколок бомби, що розірвалася біля борту, врізався йому, боцманові, в руку і він стріляв однією рукою, бо Попадайка вибуховою хвилею потім кинуло аж під кормовий місток.

Коли до боцмана підбіг корабельний лікар і крикнув йому: «Ви поранені, боцмане», він не почув цих слів. Йому дуже хотілося збити ще один літак, але очі застилало рожевим туманом і приціл дрижав. Тоді лікар, за обов'язком служби, вдруге запропонував йому свої послуги, і боцман повернув до нього сіре обличчя.

— Що ви говорите, лікарю?

— Рука…

— Ага, рука! — тихо сказав боцман Смола і, бліднучи, опустився на палубу.

Коли лікар почав робити перев'язку, він заскрипів зубами і, непритомніючи, прошепотів:

— Ах… кноп фалрепний…

7. ОТ ТОБІ Й «КАВЕРЗА»!.

З вікна госпіталю було видно море. А боцманові більше нічого й не треба. Лежить і весь день очей з нього не зводить.

— Де він тут, наш герой?

Голос, що пролунав у коридорі, належав, безперечно, командирові корабля Журбі. Далі Смола змушений був схопитись рукою за серце. Він почув, як Олеся зауважила:

— Тату, не кричи. Може, йому погано.

Обличчя боцмана, що, мабуть, уперше за його службу на флоті було непоголене, спалахнуло вогнем. Язик перестав підкорятися голові і мимоволі, сам по собі вимовив:

— Мені зовсім добре.

— Ти чуєш? — сказав Журба. — Йому зовсім добре. Я так і знав. Не такої ми, моряки, породи, щоб кінці віддавати. Крихта, Попадайко, Маслянко, підходьте, здоровкайтесь із своїм боцманом.

У двері один по одному просунулись червонофлотці. В руках вони тримали пакунки. Журба почав розв'язувати їх перед боцманом.

— Оце вам ласощі всякі. Я в цьому погано розбираюсь. Це вона все, — кивнув головою на Олесю, — і того, й того йому понесемо.

— Не намовляй, тату, — заперечила дівчина, — адже ти сам вибирав яблука й печиво.

— Куди це все мені? Чи я з'їм? — здивувався Смола.

— Є давня приказка: хай краще живіт лопне, ніж добру пропадати, — резонно вставив кок Крихта і запитливо глянув на товаришів: чи так сказав?

А Маслянко, поклавши перед боцманом пухнасті персики, додав:

— Швидше одужуйте, товаришу боцман, а то без вас сумно на кораблі. Попадайко зовсім занепав духом: нікому його, бідного, й вилаяти як слід.

Коли наговорилися досхочу, Журба вислав усіх в коридор.

— Залиште нас удвох з боцманом. Про службові справи поговорити треба.

Олеся і матроси вийшли в коридор. Журба взяв боцмана Смолу за руку.

— Ну що ж? Справлятимемо весілля, боцмане!

— Єсть, справляти весілля, товаришу капітан третього рангу, — тихо сказав Смола.

Журба вийшов у коридор.

— Іди, Олесю, побудь із ним. А ви, хлопці, на корабель! Не слід набридати хворому.

— Єсть! — в один голос відповіли матроси.

Потім Маслянко штовхнув Попадайка ліктем під бік і хитро підморгнув:

— Все ясно? А ти казав — каверза. От тобі й «каверза»!..

П'ЯТЬ МИЛЬ

Коли сигнальник невеликого однощоглового сейнера «Стріла» Володимир Гейко опритомнів, то побачив навколо себе воду.

Він не злякався, бо свідомість того, що сталося, прийшла раніше за почуття страху. А крім того, за час війни Гейкові вже доводилося бувати в бувальцях.

Перш за все Гейко пошукав очима «Стрілу». Але сейнера наче ніколи й не існувало. Довкола були лише горбаті хвилі. Вони ворушились, підстрибували, штовхались на рівні Гейкових очей і були схожі на спини якихось невідомих морських створінь.

Звичайно, «Стріла» не могла сховатися за обрієм так швидко. Це було моторно-парусне суденце, яке за найкращої погоди давало від сили чотири вузли.

Сейнер потонув.

Але де ворожі торпедні катери, що напали на нього?

Гейко знав про долю одного з катерів. Він згорів яскраво й швидко, як горить гутаперчова лялька. Ця згадка ворухнула губи вдоволеною посмішкою: «Значить, добре билися наші хлопці! Три швидкісних ворожих катери, здається, могли б не дати й писнути вайлуватому сейнерові, і все ж один з них наказав довго жити!..»

Була, напевне, північ. Круглий прозоро-жовтуватий місяць став високо в небі, забарвлюючи своїм світлом і поверхню моря, і саме небо в дивні фарби. Здавалось, весь світ поринув у легкий синюватий морок.

На південному сході леліла тонка темна смужечка. Під довгим поглядом вона розпливалася й губилась. Сухопутній людині та смужечка видалася б за далеку хмаринку. Але Гейко добре знав, що то земля.

— Що ж, попливемо, — вирішив він.

Швидким рухом зняв ботинки, які вже відчутно тягли його донизу. Набрав у легені повітря, пірнув і стяг через голову фланелеву сорочку. Вона не хотіла тонути, плавала, видувшись пузирем. Гейко сказав: «Ну, живи, коли так», і посміхнувся. Штанів і тільняшки він не скинув. Вони хоч трохи зігрівали тіло, захищали його від колючих дотиків холодної квітневої води.

— Попливемо, — промовив