Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

коли не мається й секретів, щоби їх виказати. Засліплена і в муках, вона відчувала, як він страждає поруч з нею, і це було її єдиною втіхою. Чистильні щітки поступилися місцем бездушним роботам, які зарядами розтопленого «Черепахового воску» почали смалити просто їй у вуха[242]. Вона перестала чути будь-що, окрім ревіння механізмів. Хапка, шкреблива, безмозка машинерія роздирала на ній її улюблену блузку.

А її наречений, він продовжував кричати.

— Ти і я, — кричав він. — У нас разом ніколи більше не буде першого сексу!

Вони продовжували котитися вперед. Неможливо було рухатися швидше. Так само як і зупинитися чи поїхати назад.

Він кричав:

— Коли ми одружимося, ми казатимемо одне одному такі слова, які тут і зараз смакували б нам, як шоколадні тістечка.

Після «Черепахового воску» їх репіжили велетенські валкові швабри. Громові урагани повітря товкли і розтягували їм обличчя. На той час вона почувалася, як щось викинуте на берег штормом. Обоє вони стали напівлисими. Волосся, яке на них залишилося, сяяло білим блиском від мила і воску.

— Ось що мене змушує згадувати цей масаж, — каже вона мені. — Не ображайтесь.

Вона то отямиться, то спливає геть. Я відчуваю це за тим, як уповільнюється її дихання. Це не злочин, але я вже подумки готую версію, яку розповідатиму поліції. Щоб утримати її притомною, я питаюся:

— То чим вам з душі верне сітарна музика?

Її перший наречений, він її навіть пальцем не торкнув, але отакою вона вигулькнула після тієї автомийні: побитою, подряпаною і обпеченою. Волосся, яке в неї залишилося, було зваляним, сплутаним. Цівка гарячого «Саймонайзу» збігала їй між грудей[243].

Дуйки на виїзді, немов високопотужні вентилятори, вдарили її пекучим повітрям. Те гудіння, воно рикало неначе на кінець світу. Неначе на тебе чхає Бог.

Тим не менше вона прийняла його обручку, гадаючи, що найгірше вже минулося. Вона виявилася правою, але тільки протягом років сімнадцяти.

Я запитав, чому вона допомагала, коли знайшла його у ванні, і вона відповіла, що мусила. Не допомогти йому, сказала вона:

— Це було б немов народити півдитини.

Під «допомогою» вона має на увазі, що їй довелося масувати йому руки. Щоб не дозволити зсістися крові. Вона сказала, що відчуття було, наче доїш корову. Ідея полягала в тому, щоби все продовжувало рухатися в напрямку зовнішнього світу. Щоб таким чином він міг відійти на той час, коли у ванні вичахне вода.

Вона це каже в той час, як я обробляю її руки.

Вона каже, що те, що вона зробила для свого першого чоловіка, і є справжнім виявом того, про що теревенять люди, коли згадують про «героїчні заходи». Яка різниця, якщо це саме те, чого бажає та людина? То було виснажливим, уся та робота заради того, щоби стати вдовою. У ретроспективі їй варто було б вчасно зупинитися. Радощі вдівства тривають, тільки допоки на вийдеш заміж знову.

Схильності

Було оце те дівчисько. Звали її Мінді. Мінді Евлін Тейлор-Джексон. Саме так оголосив її судовий пристав, і так воно й увійшло у реєстр судових справ. Геть усе, бачте, що трапиться далі, так чи інак мало завершитися в залі суду. Не те щоб дуже кортіло руйнувати саспенс, та треба зауважити одразу: законність у цій історії тріумфує.

Попереду на нас чекають багато викриттів, а поки що достатньо знати одне: Мінді залетіла. У тринадцять, не більш і не менш. Чого вона хотіла від життя, це тільки місця у зграйці чірлідерш, кар’єри у параюридичній галузі та «911 Карреру 4S-кабріолет» кольору «обсидіан № 2» зі шкіряним салоном «Штутгарт» спеціального елітного випуску. Останнє, чого вона хотіла, була лялька. Іншу думку мали її батьки. Вони були виховані в дусі: живеш сам — дай життя іншому. Життя починається з зачаття, казали вони їй, але згодом і вони пом’якшали та пообіцяли: якщо вона виносить ляльку повний термін, а потім віддасть на усиновлення, то хай їй грець — вони куплять їй власний «порш».

На тому «порші» вона годинами могла вишивати на великій парковці біля рідної церкви. Вона пекла «млинці» з «паленої гуми» та накручувала «вісімки», які ще довго димилися після того, як вона їхала геть. А нагадувало це заперту дику тварину, що снує кліткою то туди-сюди, то сюди-туди. І це в тих місцях і в ті роки, коли навіть надибати на «порш» було великою рідкістю, на кшталт отримання соціальної страховки або подорожі до Небес. І казали ж їй дорослі: працюй, як треба, не колупай у носі, гидоту не нюхай. А там — настане й твоя черга.

І матуся, і татко все хотіли навчити її таким речам, як краса і святість життя. Та Мінді добре засвоїла інші уроки. Іще до того, як їй стукнуло шістнадцять, у неї було вже три «порші». Три «порші» і найбільші цицьки на весь випускний клас. І ніяких розтяжок. То були, так би мовити, переваги раннього початку. Повзли, однак, і такі чутки, буцімто вона одержувала «відкати» від дилерів «Порш», що в Санта-Клауді. Саме цей факт, укупі з настирливими плітками, що не так уже й давно Мінді