Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

class="book">Зате жона його – василіса Ірина – була повною протилежністю кесареві. Одягнена в царське вбрання, обтяжена всілякими регаліями, що висіли в неї на шиї й грудях, з перснями й обручами на руках, вона здавалася склепищем коштовностей, царською скотницею, яку виволокли й показують на людях.

Ці всі коштовності важким тягарем лежали на ній, заважали, сковували, і василіса сиділа, важко дихаючи, аж зелена від хвороби й утоми.

Проте було помітно, що вона пильно стежить за всім, що робиться за столом, дослухається до кожного слова, особливо ж стежить за київською княгинею Ольгою. Зрідка Ірина й встрявала в розмову, кидала кесареві одно-двоє грецьких слів.

Розмова за столом точилась мляво. Та, власне, іншого нічого було й сподіватись: тут сиділи кесар і василіса, старший болярин Сурсувул, що, як казали княгині Ользі, доводився рідним дядьком кесареві, три дочки кесаря і два його сини, ще кілька родичок василіси, далеких родичів кесаря, кілька мовчазних боляр і кметів, а від Ольги були дві княгині – родички її, три купці, три сли та ще священик Григорій.

Либонь, сама княгиня Ольга, купці її й сли були найговіркішими людьми за столом, вони пробували заводити розмови й про торг, і про стару дружбу болгар і русів, і навіть згадали, як колись ходили разом на Константинополь. Але в невеликій світлиці, де приймав їх кесар, це було воланням у глибокому урвищі, ущелині, де голос гримить гучно, але довіку не вирветься вгору, не проб’є твердих кам’яних скель.

Раз і другий, правда, до бесіди приєднувався старший болярин Сурсувул. Він виявилось, бував ще за князя Ігоря в Києві, зустрічався з покійним князем, добре пам’ятав його. Княгиня Ольга аж здригнулася, почувши ці слова. Вона слухала б і слухала Сурсувула, але, помітивши, що кесареві і василісі не дуже подобалась розповідь старого воєводи, вона одразу заходилась розпитувати Сурсувула про щось інше.

Так і скінчився обід – у мовчанні, тиші. Усі дякували кесареві й василісі, мовчки вставали з-за столу, а десь далеко в сінях палацу хор співав тужну молитву.

Проте княгиня Ольга вважала б свою подорож до Болгарії безглуздою, якби не мала окремої розмови з кесарем. І тому, встаючи із-за столу, сказала кесареві, що приїхала до Преслави, щоб з ним поговорити.

– Так ми ж нібито про все вже й поговорили, – винувато відповів кесар, шукаючи очима василісу.

Але василіси в світлиці вже не було, вона вийшла з-за столу, як тільки скінчився обід, слідом за нею поспішили вийти і всі діти та родички її. Боляри й кметі ще потупцювали біля дверей і теж поспішили вийти. І тому трапилось так, що в світлиці залишились тільки кесар із болярином Сурсувулом і княгиня Ольга з своїми родичками, купцями й послами.

– Ні, кесарю, – зухвало промовила княгиня Ольга. – Я приїхала здалеку до Преслави і хотіла говорити з тобою, але досі ще нічого не сказала.

– То говори! – неохоче сказав кесар Петро і сів у крісло біля столу.

– Ви йдіть! – звеліла княгиня своєму почту й, коли ті вийшли, сіла напроти кесаря…

Тепер вони були вдвох – кесар і княгиня, ще болярин Сурсувул стояв оддалік. Він хотів нібито вийти, але не встиг і тепер уже мусив бути біля свого кесаря.

– Я, кесарю, хотіла сказати, – почала княгиня Ольга, – що їхала сюди немарно, а з великими сподіваннями, як колись сюди приїжджали князі Олег і Ігор, як завжди сюди приходили руські люди…

Десь далеко замовк хор, за вікнами вечоріло, сині присмерки заповзали в світлицю, де сиділи кесар і княгиня, і обличчя в них починали темніти.

– Я хотіла сказати, – вела далі княгиня, не почувши відповіді од кесаря, – що в дні давно минувші наші люди були міцно зв’язані між собою, наші князі й ваші кагани любили й поважали одні одних, і через те нам ніякі вороги не були страшні, а навпаки, всі боялись Русі й Болгарії…

– Болгарії й зараз бояться, – гордовито промовив кесар Петро, – на Болгарію ніхто не нападає, ми також бережемо мир і любов…

– Русь також ні на кого не нападає, – посміхнулась княгиня Ольга, – і на Русь нині ніхто не сміє, – ми бережемо мир і любов… Але, кесарю Петре, нині світ не такий, яким був колись, далі він буде не таким, як нині… Зараз я об’їхала багато земель і бачу, що в світі є вражда, бачу, що і Русь, і Болгарія не мають доброго миру з Візантією…

– Візантія тридцять літ живе в мирі з болгарами, від неї ми маємо дань…

– Я хотіла би, – промовила й зітхнула княгиня Ольга, – щоб Болгарія жила в мирі з Візантією не тридцять, а триста літ, але щоб міцний мир був і між нами. Як Болгарія, так і Русь хоче миру. Але що буде, кесарю Петре, коли хтось нападе на Болгарію або на Русь?

– Я не хочу війни, я тридцять літ… – твердив кесар.

– А якщо хтось нападе на Болгарію чи Русь? – ще раз запитала княгиня Ольга.

Кесар мовчав, і тоді княгиня