Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

– Я певен, що руська княгиня і не добиватиметься цього. Між нами і Руссю здавна існує мир і любов, каган Симеон і київський князь Ігор не укладали ряду, але вірили один одному і завжди приходили на поміч. Я думаю, кесарю, що треба, аби княгиня Ольга відчула це… Може, буде можливість ще якось інакше ствердити наш мир. Руські люди, я знаю, дуже щирі, слово держать.

До столиці Болгарії Преслави поїзд княгині Ольги добирався більше десяти днів. Поки колісниці котилися утрамбованими шляхами Фракії й Македонії, все йшло добре. У передках колісниць сиділи стернові з лодій – досвідчені й бувалі морські вої. Вони берегли коней, підгодовували їх на кожній найменшій зупинці. Якщо колісниці заривались – не шкодували рук і ніг, витягали. Так робив і стерновий Супрун, що був візником у княгині Ольги.

Але чимдалі їхали вони, тим більше було безпуття: перед ними вставала вище і вище Планина[129], шлях їм перетинали ріки й гірські потоки, на крутих перевалах воям і всьому почту доводилось вставати й підштовхувати колісниці. Часом шлях крутився вище хмар, над такими ущелинами й безоднями, що паморочилась голова.

Та все ж ні княгиня Ольга, ні її супутники не нарікали, що поїхали через гори. Це була чудова земля, у долинах і на полонинах вони зустрічали людей, які говорили зрозумілою їм мовою, одягались так само, як і в них над Дніпром. Пісні їхні були такі ж печальні, як і там. Це була не різноплемінна, багатоязична Візантія. Коли б не гори та перевали, можна було б подумати, що їдуть вони по Полянській, Сіверській – по своїй рідній землі.

Преслава з’явилась перед ними рано-вранці, коли вони подолали ще один, чи не найбільший, перевал. Зупинившись, вийшли з колісниць, довго милувались городом, що нагадував гніздо орла серед гір. На тлі гір, то тут, то там уже вкритих снігами, город як на долоні стояв перед ними – на стрімких скелях, з високими кам’яними стінами навкруг теремів і церков, з вежами, на яких вітер роздував знамена. Здавалося, до нього було зовсім близько.

Проте колісниці петляли схилами гір ще цілий день. І тільки тоді, коли сонце вже торкалось вершин далеких гір, а з долини почали підійматись тумани, опинились вони перед високою кам’яною стіною, яка вранці здавалась такою близькою, – біля мосту і воріт Преслави.

У Преславі в Золотій палаті болгарських кесарів все блищить і сяє. Палата справді нагадує Магнавру – Золоту палату візантійських імператорів. У східній частині, як і там, стоїть позолочений трон, над ним у конху – образ Христа, перед троном – крісла для родини кесаря, ліворуч – срібні ворота, через які входить кесар, праворуч – завіси, за якими під час церемоній стоїть хор, в глибині – завіса й двері, через які входять після дозволу кесаря.

А хіба тільки ця палата нагадує в Преславі Візантію? Все в Преславі робиться, як у Візантії, кесар хоче бути схожим на візантійського імператора, його оточують боляри, кметі, топархи, він щедро роздає їм землі, ліси, париків.[130]

У Золотій палаті було повно боляр, кметів. Вони, як стовпи, стояли попід стінами, гордовито, скоса позирали на княгиню Ольгу. У кінці ж палати, на високому помості, на стільці з золотими оковами сидів кесар Болгарії Петро – у пурпуровій хламиді, підперезаний широким червоним поясом, у багряних черевиках, а поруч із ним – у білій, оздобленій золотом сукні, з червоним корзном на плечах і в царських черевиках – василіса Ірина.

Княгиня Ольга зайшла, як належало за поконом руським, – гордо, сміливо, в супроводі кількох жон і слів, низько вклонилась кесареві й василісі, а жони й сли поклали перед престолом кесаря дари – хутра, білий зуб, срібну зброю для кесаря, київські емалі – для василіси Ірини.

У цей час за завісами палати заспівав хор із преславського собору Діви Марії, що славив кесаря і василісу.

Потім кесар запитав у княгині Ольги, як вона їхала з Константинополя, як її здоров’я, куди думає далі прямувати?

Княгиня Ольга відповіла і сама побажала здоров’я йому, василісі й дітям.

Тоді кесар подякував княгині за її побажання й запросив пообідати з його родиною. Усе було так само, як і в Константинополі, з тією хіба відміною, що кесар не затримував княгиню в Преславі, а навпаки, швидше хотів розпрощатись з нею.

І обід у кесаря Петра нагадував Константинополь. Там, правда, за столами сиділо кількасот людей, а тут чоловік двадцять-тридцять. Під час обіду княгиня Ольга добре роздивилась на кесаря Петра, що постаттю своєю, довгим волоссям, борідкою, тихим голосом, обережними рухами рук, всім єством нагадував священика чи ченця. За кожним словом він згадував ім’я Христа, дуже часто творив хрест перстами рук.