Лариса Юріївна Копань - Пульсари

вчені. Ті, хто вважав себе геніями, здатними самотужки зробити переворот ідей. Зараз, юначе, період колективізації науки, як колись сільського господарства. Вам тепер ясно, що таке комплексна тема, за яку нас б’ють, і зрозуміло, чому певна категорія… окремі… я б сказав, наукові куркулі… Її саботують?

Мусія виручила Іванова:

— Забула сказати, Климе Гнатовичу, що вам дзвонили. Ще вранці. Просять відгук на чиюсь там дисертацію про інтенсифікацію росту курей гормонами. І як я забула вам сказати?

Верхуша втомився — не для його віку отакі темпи. І розмова з Мусіем мала пригальмувати пристрасті нинішнього дня, якби міг хоч кілька хвилин передрімати. Але згадка про курей!..

— Я ж застерігав проти цих пухких покручів, — одразу ж кинувся у бій. — Он фермери приїжджали в колгосп «Комунар». Подали їм курочок на обід, так вони спочатку носами закрутили. А тоді один покуштував, другий — крик, гам піднявся за столом, мов на пташнику, — все поїли, ще й кісточки повисмоктували. А чому? Бо натуральних зозулястих їм подали, а вони за своїми гормонними вже й смак курятини забули. Отак, любі мої. Я напишу відгук. Я вже попереджав. Я побіг, раз така справа. Про педагогів, юристів та філософів пам’ятаю теж. Ви своє діло робіть, Ярисю, розвивайте у хлопця рефлекси, це сьогоднішнє ваше завдання, а до всяких там психологів не ходіть, бо ви ще не маєте такого, як у мене, наукового авторитету. Не сприймуть і не допоможуть. Тут без мого кулака не обійтися. — Верхуша потряс піднятими руками і, заточуючись, подріботів з кабінету.

КРІЗЬ ДЖУНГЛІ СМІХУ

Кафедрою педагогіки керував молодий, упевнений у собі, у своїх здібностях і в своєму майбутньому чоловік. Нещодавно на його честь вивішували стіннівку із вималюваною на весь ватман цифрою 40 і запевненням, що наука тримається на сорокарічних. Стіннівка лежала на столі — мабуть, збиралися віддати ювілярові, і Верхуша, чекаючи Димерзу — таке мудре прізвище мав завідувач кафедри і сердився, коли його плутали з Мурзою, — без лупи роздивлявся кумедно вималювані великі цифри.

Димерза зайшов поважно, з гідністю тримаючи в одній руці блискучий «дипломат», а в другій — дві книжечки «Педагогіка на новому етапі».

— Прошу. Радий вас бачити, — тихо мовив він до Верхуші, так тихо, що старий професор і не розчув, проте здогадався, що його запрошують за скляну перегородку, яка відділяла зава від співробітників.

— Сигнальний примірник. Монографія за докторською дисертацією, — так само тихо проказав Димерза. І цього разу Верхуша не почув і вже не зміг здогадатися, що мовить господар, тому перепитав:

— Що?

— Сигнальний примірник, кажу.

— А… Вітаю. — Верхуша почав гортати сторінки, удаючи, що читає, хоч не бачив там жодної літери. — Ви обов’язково повідомте мені, коли з’явиться в продажу. Дуже потрібна книжка, — злукавив старий, бо знав хворобу славолюбного Димерзи: той завжди натякав голові місцевкому, щоб не забув його запросити до президії чергових зборів.

— Так… — погодився Димерза, і знову старий не збагнув, — чи це була згода повідомити про вихід книжки у світ, чи підтвердження її унікальності. — Я порушую серйозні проблеми. Цікавий експеримент описую. Ми взяли два класи: в одному дітей увесь час лаяли, навчаючи, а в другому хвалили. Потім дали їм контрольні роботи. Краще написали ті, яких хвалили. Для практичної педагогіки це дуже цікавий результат — заперечує прислів’я, що за одного битого двох небитих дають. Треба міняти програми, підручники, згідно з новою педагогікою перевчати вчителів. — Димерза підсмикнув і поправив на колінах брюки свого ідеально зшитого костюма — «у людині все повинно бути прекрасним» любив повторювати він цю половину чеховської фрази, стосуючи її до нового плаща, модних черевиків чи вишуканої зачіски. — Наш експеримент — вагомий внесок у теорію. Він дозволяє по-новому глянути на полеміку між Фрейдом і Блонським. Помилявся Блонський, запевняючи, що «березова каша» стимулює навчання. — Годинами міг викладати й спростовувати різні концепції Димерза. Тільки щоб аудиторія була вдячна. А цей старий навряд чи все й чує, а як дочує, то чи й зрозуміє…  — Шкода, що біологи нас не підтримують, — голосніше, щоб гість уторопав, проказав Димерза. — Потрібні експерименти на щурах. Може, візьметесь?

Верхуша не поспішає з відповіддю, бо вона може утруднити розмову про штучного хлопця, заради якої він оце прийшов. Не хотілося йому встрявати в полеміку з молодим завом з приводу слова «педагогіка», у якому нема кореня, похідного від «щур». Та й звик професор, що в науці експериментують спершу на тваринах, а тоді вже на людях. Біс його знає, може, старий відстав у методології. А може, це вплив нашого бурхливого часу, коли все треба робити швидко й одночасово…

— Все це дуже доречно, дуже доречно, — хитро уникнув Верхуша відповіді на конкретну пропозицію. — Я до вас із проханням: дайте досвідченого педагога. Треба навчити одного хлопця говорити.

— Чийого?

— Та так, нічийого.

— Так не буває,  — засміявся Димерза. — Це тільки мене в капусті знайшли, а всіх інших, — з метриками й батьківськими іменами лелека приніс.

 — Інспектора Вола синок.

«Якого ще інспектора, — подумав Димерза. — Навіщо він мені?»

— А ви порадьте звернутися до логопеда.

— Пожежника, — уточнив Верхуша, ніби не почувши поради.

Димерза замислився… Пожежник. Це міняло справу. Недавно горіли — пропали всі столи, технічні засоби навчання і проект нової шкільної програми з математики. Ремонту на тисячу карбованців було. Самого Димерзу оштрафували на сорок. Може, тому, що серед знайомих не виявилося жодного пожежника…

— Давайте так, Климе Гнатовичу, ви доводите на пацюках, що здатність до вироблення