Анатолій Андрійович Дімаров - На коні й під конем

лунає над нею пісня. Подивіться, як проходять солдати вулицями вашого міста, містечка, села. Заспівувач–тенор попереду, командир–орел збоку, руки злітають наче одна, ноги — ррра! ррра! — в такт дружній пісні. Вискакують розчервонілі дівчата, липнуть до вікон молодиці, біжать, обганяючи стрій, дітлахи. А солдати ідуть, співаючи, і мовби не помічають нічого.

Переконаний, що перший у світі загін, перша когорта, фаланга, дружина, перші люди, які озброєні стали в стрій, рушили в свій перший похід із піснею.

Ми, звичайно, не знали, яких пісень співали у ті давні часи. В нас були свої бойові, революційні пісні, і вони лунали над нами, коли ми вирушали з казарми у поле чи коли поверталися з навчань.

Скільки було в нашім полку взводів, стільки й лунало пісень. У кожного взводу, а точніше — у кожного командира була своя улюблена пісня. Тож її найчастіше й виконували.

У другому взводі, наприклад, особливо полюбляли співати про трьох танкістів:

Над тайгой легла роса густая,

Поплыли туманы широки,

В эту ночь решили самураи

Перейти границу у реки.

Першим взводом командував лейтенант, закоханий у броню. Тож там найчастіше співали про танки:

Гремя огнем, сверкая блеском стали,

Пойдут машины в яростный поход…

Коли ми вирушали ротою, то співали улюблену пісню ротного.

Мы войны не хотим,

Но себя защитим,

Оборону крепим мы не даром…

Ну, а наш третій взвод, звісно ж, співав про кавалерію! Улюблену помкомвзводівську.

Пролетают кони да шляхом каменистым,

В стремени привстал передовой,

И поэскадронно бойцы–кавалеристы,

Подтянув поводья, вылетают в бой! —

виводив–заливався наш тенор.

Подивилися б ви в цю мить на нашого помкомвзводу! Завжди сердите обличчя його враз розцвітало, він весь сяяв.

У помкомвзводу аж очі зволожувались. Він розчулено поглядав на заспівувача, що заливався солов'єм, і разом із нами підхоплював приспів…

І хоч не копитами, а підошвами, не шкодуючи ніг, били не коні, а ми, помкомвзводові, напевно, здавалося, що він веде не якусь там нещасну піхоту, а кавалерійський ескадрон. Підводив нас до їдальні, весело командував:

— Приставить ногу! Справа по одному в столову шагом арш!

І не допікав, що ми повільно їмо, не помічав, що ми трохи затримуємося, наливаючись зайвим кухлем чаю. Більше того: вийшовши з їдальні, він не шикував нас одразу в стрій, а діставав коробку з цигарками, пригощав курців.

Тому й не дивно, що ми ніколи не хрипли, співаючи помкомвзводівську пісню.

Зимові маневри наша стрілецька дивізія провадила в полі, за кілька кілометрів од полкових казарм. Тому наш полк оголосили «синім» і посадили в оборону, а два інші — «червоні» — мали нас атакувати.

Під час маневрів нам уперше доведеться зіткнутися з танками, і командири взводів уже вкотре повторюють, як ми повинні поводитися. Вони чомусь бояться, що ми не витримаємо й побіжимо, і вже звертаються до помкомвзводів, аби ті припильнували, щоб ми не вискакували з окопів. Помкомвзводи обіцяють, що хай тільки хто спробує дременути — митиме підлогу, поки й служитиме! Ми ж і не думаємо втікати. Нам зовсім не страшно, нас розбирає цікавість: як воно буде, коли танк прогримотить над головою.

Жаль тільки, що нема справжніх гранат! А то б ми показали і танкам.

— Цілитись по оглядових щілинах, — повчають командири. — Головне — осліпити водія.

Ми й збираємося цілитись. Тільки ж як його осліпиш, коли набої без куль?..

Отже, з самого початку приречені на поразку, ми мерзли в окопах, що умовно йменувалися дотами. А разом із нами мерз і молоденький лейтенантик з пов'язкою посередника на рукаві. Він мав оцінити, як ми триматимемося у майбутнім бою.

Танків ми так і не побачили: атакувала нас тільки піхота. Щоправда, в розпалі бою з'явилися й танки, але тільки в багатій уяві посередника.

— Ворожі танки атакують вас праворуч! — гукав він до нашого командира. І лейтенант уже командував нам:

— Взво–од… бронебійними… по танках… вогонь!

Ми заганяли до патронників набої з уявними бронебійними кулями, брали на мушку уявні танки і смалили у білий світ, як у копієчку. А посередник повідомляв про нову небезпеку:

— Танкова атака відбита! Кавалерія ліворуч!

Дісталося на горіхи й кавалерії. Невидимі кавалеристи горохом сипалися з невидимих коней, конали од наших неіснуючих куль.

— Атака кінноти відбита! Вас атакує авіація!

— По самольотах… бронебійними… вогонь!

Ми трималися молодцями, ніхто і не думав кидати шанці, навіть газова атака, що її оголосив посередник, не могла викурити нас із окопів. І хтозна, чи так уже й легко далася б перемога «червоним», аби посередник їм не допомагав. Він «убивав» направо й наліво, і незабаром од нашого взводу лишилися ріжки та ніжки.

Врешті добрався й до нашого командира:

— Товаришу лейтенант, вас смертельно поранено!

«Смертельно поранений» лейтенант перед останнім подихом встиг передати командування помкомвзводові й вибрався геть із окопів. Він стояв і сумно дивився, як смерть в особі посередника лютує посеред його взводу, як все рідше й рідше лунають постріли по «червоних», що насувалися на нас непереможною лавиною. Ось «загинув» боєць, який стріляв праворуч од мене, ось куля дістала й Мишка, врешті «убило» осколком і мене. Я видерся із засніженого окопу і прилучився до «мертвих» і «тяжкопоранених». Ми пританцьовували на морозному вітрові, борюкалися, щоб зігрітися, і ніхто не кричав на нас «одставить», не командував ховатись од куль: адже всі ми були вже «трупами». Посередник старався, як міг, не одставали од нього й інші, і коли «червоні» добігли до окопів, майже весь наш полк витанцьовував над спорожнілими шанцями. З нашого взводу відбивали атаку лише п'ять бійців на чолі з помкомвзводом, якого легко «поранило» в ліву руку.

Помкомвзводу тримався до останнього: коли «вороги» наблизилися, він висунувся з окопу, метнув учбову гранату, збив нею з ніг якогось командира. Потім щосили закричав до вцілілої п'ятірки:

— Взво–од… в атаку… за мной! Ур–р–ра!

І перший кинувся на ворога. В сутичці, що зав'язалася, хтось торохнув його прикладом (хто, потім так і не могли встановити), і помкомвзводу місяць проходив із забинтованою головою. Це був перший поранений у нашому полку, в санчастині не знали, де його посадити, майже щодня кликали на перев'язку і намотували стільки бинтів, що вистачало б на цілісіньку роту. Інший спокійно пролежав би місяць у казармі, але не такий був наш помкомвзводу! Щоранку оббинтована голова з'являлася на чолі нашого взводу, невмолимо нагадуючи, що служба є