Гі де Мопассан - Любий друг (Збірник)

гулящих і тому руїнницьких для неї рук, стільки марної робочої сили, коли б її використати для великих виробничних робіт, що для свого закінчення століть потребують.

Тим часом Люазо встав, підійшов до господаря й почав тихо розмовляти з ним. Гладун реготав, закашлювався, відхаркувався, його величезний живіт просто підскакував од сміху з кожного жарту його сусіда; господар тут же купив у Люазо шість барилків бордо на весну, бо вірив, що пруссаки тоді вже підуть собі.

Зараз же по вечері всі, знеможені втомою, полягали.

У цей час Люазо, який вже дещо спостеріг, поклавши свою дружину спати, то оком, то вухом припадав до дірки в замку, намагаючись виявити те, що називав «таємницями сіней».

За годину приблизно він почув легеньке шелестіння, хутенько роздивився й помітив Пампушку, яка в пеньюарі з блакитного кашеміру, обшитому білою мережкою, здавалась ще пишнішою. Зі свічкою в руці вона прямувала до нульового номера в кінці коридора. Але десь збоку одчинились другі двері, і, коли Пампушка за кілька хвилин верталася, слідом за нею ішов Корнюде в шлейках. Вони говорили тихо, потім зупинилися. Здавалося, Пампушка енергійно захищає вхід до своєї кімнати. Люазо, на жаль, не дочув їхньої розмови, проте наостанку, коли вони заговорили голосніше, він зміг розібрати дещо. Корнюде наполягав з запалом. Він казав:

— Адже ж ви дурненька! Шкода вам, чи що?

Вона, очевидно, обурилася й відповіла:

— Ні, голубе мій, бувають випадки, коли цього якраз не можна, та й потім — це ж був би сором.

Він, певно, не зрозумів її, бо запитав чому. Вона скипіла й заговорила ще голосніше.

— Чому? Ви не розумієте чому? Коли пруссаки в одному домі, а може, й у сусідній кімнаті?

Він замовк. Така патріотична соромливість цієї розпусниці, що не дозволила милувати її поблизу ворога, збудила в ньому чуття ослаблої самоповаги, і, лише поцілувавши її, він пішов крадькома до своєї кімнати.

Розпалений Люазо одійшов од дверей, стрибнув на ліжко й, надівши на голову нічного ковпака, підняв укривало, під яким лежав твердий кістяк його дружини, розбудив її поцілунком й прошепотів:

— Ти любиш мене, серденько?

Потім усе в домі затихло. Але скоро невідомо звідки, — однаково могло бути з льоху, як і з горища, — здійнялося могутнє хропіння, монотонне, розмірене — глухий та протяглий шум, ніби дрижала від кипіння покришка на казані. То спав добродій Фоланві.

А що ухвалено виїхати другого дня о восьмій годині ранку, на цей час усі зібрались у кухні, але карета з укритою снігом будкою самотньо стояла серед двору, без коней і без фурмана. Дарма його шукали в стайні, в сіннику, у возовні. Тоді чоловіки поклали собі обстежити місцевість і вийшли з подвір’я. Вони опинилися на майдані, кінець якого знаходилася церква і обабіч низькі хати. Там видніли прусські солдати. Перший, якого вони помітили, чистив картоплю. Другий, далі трохи, мив підлогу в голярні. Інший, оброслий до очей бородою, цілував дитину, що плакала, й бавив її на колінах, щоб заспокоїти. А товсті селянки, чоловіки яких були у війську, на мигах показували своїм слухняним переможцям роботу, що ті повинні були зробити: нарубати дров, налити на грінки супу, намолоти кави; один із них навіть прав шмаття своєї господині, зовсім старої й немічної баби.

Граф, здивований, звернувся з розпитами до церковного сторожа, що виходив із попівського будинку. Старий церковний щур відповів йому:

— Е, та ці ж не страшні, це, кажуть, не пруссаки. Вони десь іздалеку, а звідки, я добре не знаю; вони покидали вдома жінок і дітей; і війна їм немила, — куди там! Напевно, і в них так само плачуть за чоловіками й братами; ця війна для них таке ж лихо, як і для нас. Тут ще ми живемо поки що, бо вони не кривдять нікого і працюють, як у себе вдома. Бачте, пане, бідні повинні допомагати одне одному… Війни заводять багатії.

Корнюде був обурений лагідними стосунками, встановленими між переможцями й переможеними, і пішов, воліючи краще просидіти в корчмі. Люазо пожартував:

— Вони сприяють розмноженню.

Добродій Каре-Ламадон заперечив поважно:

— Вони сприяють спустошенню.

Проте фурман усе не показувався. Врешті його найшли в сільській кав’ярні, де він запанібрата засів за столиком з офіцеровим денщиком. Граф спитав:

— Хіба вам не казали запрягати о восьмій годині?

— Та воно так, але ж потім казали інше.

— Що таке?

— Зовсім не запрягати.

— Хто ж дав такого наказа?

— Та хто ж? Прусський комендант.

— Чому?

— Або я знаю. Ідіть спитайте в нього. Мені заборонено запрягати, я й не запрягаю. От що.

— Він сам сказав вам про це?

— Ні, пане, його наказ мені передав господар готелю.

— Коли ж це?

— Учора ввечері, коли я лягав спати.

Всі троє мандрівників вернулися дуже занепокоєні.

Кинулися до Фоланві, але служниця відповіла, що пан, через астму, ніколи не встають до восьмої години і що вони суворо заборонили будити себе раніше, хіба тільки в разі пожежі.

Хтіли були поговорити з офіцером, та виявилося, що це неможливо, хоча й мешкав він у корчмі: один добродій Фоланві мав право перемовлятися з ним у цивільних справах. Треба було чекати. Жінки розійшлись по своїх кімнатах і взялись до дрібних справ.

Корнюде улаштувався в кухні біля високого коминка, де палав великий вогонь. Він звелів принести йому сюди столика й кухоль пива, витяг свою люльку, що тішилася серед демократів повагою такою майже, як і він сам: начеб, послуговуючи Корнюде, вона прислуговувалася отчизні. Це була дуже гарна пінкова люлька, чудово обкурена, така сама чорна, як і губи її власника; та зате блискуча, пахуча та вигнута, мов пристосована до його руки, вона наче доповнювала все його обличчя. Він сидів нерухомо, втоплюючи очі то на полумінь з грубки, то на шумовиння в келиху; одпивши трохи, він, щоразу обсмоктуючи піну з вусів, задоволено проводив своїми сухорлявими пальцями по довгому брудному, засмальцьованому вусу.

Люазо, сказавши, ніби йому треба розім’яти ноги, пішов до місцевих купців запропонувати своє вино. Граф і фабрикант завели розмову про політику. Вони передбачали майбутнє Франції. Один покладав надії на Орлеанську династію, другий — на якогось невідомого рятівника, героя, що з’явиться тоді, коли все занепаде: на якого-небудь Дю-Гесклена*, може, Жанну д’Арк* чи навіть нового Наполеона І. О, якби спадкоємець імператорів не був такий молодий! Корнюде, слухаючи їх, усміхнувся, мов людина, що знає таємниці долі. Його люлька кадила на всю кухню.

Коли вибило десять, з’явився добродій Фоланві. Всі кинулися його розпитувати; але він тільки й міг,