Крістофер Паоліні - Ерагон

«Тоді скажи, що саме ти маєш на увазі, і я спробую заблокувати ці ділянки пам’яті», — підказав дракон.

Незважаючи на біль, Ерагон зосередився. Він пробіг власними спогадами, починаючи з тієї миті, коли знайшов Сапфірине яйце. Юнак надійно заховав розмови з Бромом, включно зі словами прадавньої мови, яких навчив його старий. Натомість вирішив залишити спогади про їхню подорож через ГІаланкарську долину до Язуака й Терма. Потім він попрохав Сапфіру захистити згадку про знахарку Анжелу й кота-перевертня. Пізніше перестрибнув із пограбування в Термі на епізод зі смертю Брома й ув’язнення в Джиліді аж до таємниці Мертага. Останнє він теж хотів надійно сховати, але Сапфіра сказала, що вардени мають знати, кого пускають до себе. Та хлопець не схотів виказувати свого приятеля.

Коли найважливішу інформацію було сховано, Ерагону залишалося тільки чекати, коли здоровань закінчить свою перевірку. Це було схоже на тривалі тортури, але голомозому деспотові було байдуже — він ретельно вивчав пам’ять юнака, а найдовше затримався на спогадах про разаків та Смерка…

Під кінець перевірки Ерагон ледь не зомлів. Орик підхопив його, люто гаркнувши на голомозого:

— Годі, ти надто далеко зайшов! Він ще слабкий для таких процедур!

— Нічого, виживе, — відмахнувся той. — А для нього це найважливіше.

— І що ж ти там знайшов? — уїдливо поцікавився гном. — Йому можна довіряти?

— Принаймні він не ворог, — відповів здоровань.

Усі присутні в залі задоволено загомоніли.

— А тепер твоя черга, — звернувся здоровань до Мертага.

— Ні, — твердо відповів той. — Я не згоден.

— Твоє життя висить на волосинці, — нагадав здоровань. — Ти що, забув?

— А тобі яке діло до мого життя? — посміхнувся Мертаг у відповідь.

Розлючений велетень підійшов до хлопця, якого тримали воїни, і поклав руку йому на лоб. Мертаг зблід, напружився — він відчайдушно намагався захиститись від втручання у свій розум. Тим часом нападник люто вишкірився, намагаючись проникнути в його думки, та, схоже, це не мало жодних наслідків.

Похмуро слідкуючи за двобоєм, Орик укотре втрутився в процедуру перевірки:

— Годі! — сказав він, учепившись голомозому в руку. — Ти його вб’єш!

— Як ти посмів! — розлючено гаркнув той. — Ти знову мені заважаєш! Спочатку відчинив їм ворота, а тепер ще й втручаєшся в перевірку! Гадаєш, король тобі пробачить?

— А ти хотів, щоб вони загинули? — і собі вибухнув гнівом Орик. — Якби я не відчинив ворота, ургали б їх розірвали! А тепер ще й катуєш хлопця заради якоїсь там інформації… І це тоді, коли ти знаєш, що один із них вершник, який привіз ельфійку!

— То, може, ти дозволиш їм увійти без перевірки? — прошипів здоровань. — Ти хочеш наразити всіх нас на небезпеку, так?

— Але ж він не користується магією, — заперечив гном. — Чого ти боїшся?

Голомозий пильно глянув Орикові в очі. Схоже, йому страх як кортіло гепнути свого співрозмовника чимось важким.

— Оскільки перевірку не завершено, — нарешті опанував себе деспот, звертаючись до Ерагона й намагаючись не дивитися на безстрашного Орика, — ви всі залишаєтесь під вартою аж до самого ранку.

Кивнувши охороні, він круто розвернувся й вийшов із зали.

— Дякую, — прошепотів Ерагон гномові.

— Нема за що, — відмахнувся той. — Я прослідкую, щоб вам принесли попоїсти.

Після того, як охоронці вийшли, грюкнув засув, і все довкола стихло. Ерагон присів під стіною, почуваючись геть спустошеним, дракон примостився поруч із ним, а Мертаг ще й досі знеможено хапав ротом повітря в найдальшому закутку зали.

— Як ти? — озвався до нього Ерагон. — Він про щось дізнався?

— Ні, — заперечно похитав головою Мертаг.

— А як тобі пощастило це зробити?

— Мене добре вчили, — із гіркотою в голосі відповів Мертаг.

— До речі, я не сказав їм, хто ти насправді, — тихо мовив Ерагон. — Хоча ще й досі не вірю, що ти син Морзана.

— Дякую, — відповів на те Мертаг.

Ерагон хотів був іще трохи погомоніти з приятелем, аж раптом йому на руку крапнуло щось тепле.

— Сапфіро! — скрикнув юнак. — Як же я забув, що ти поранена! Давай я тебе полікую…

— Тільки обережно, — форкнув дракон. — Ти надто виснажений.

Розправивши поранене крило, Сапфіра дозволила витягти уламки стріл й проказати цілющі закляття. Коли Ерагон закінчив, сил у нього майже не залишилось. Важко дихаючи, юнак відійшов убік.

— Сподіваюсь, вони не забули про вечерю, — позіхнув Мертаг, роздратувавши своєю реплікою виснаженого Ерагона.

— Чого ти взагалі тут? — не витримав він.

— Не розумію? — звів брови юнак.

— Якщо ти справді син Морзана, — сказав Ерагон, — то чому Галбаторікс дозволив тобі вільно розгулювати Алагезією? І взагалі, я чув, що в Морзана не було дітей…

— Це довга історія, — спохмурнів Мертаг.

— А ми нікуди й не поспішаємо, — не вгавав вершник.

— Ну гаразд, я розповім, — після довгої мовчанки озвався приятель. — Насправді я єдина дитина Тринадцяти Слуг, хоч можуть бути й інші, бо вони це приховують… Мої батьки зустрілися в одному невеличкому селищі й подорожували далі разом. Батько був на службі в короля, саме тому й залишив матінку при дворі, щоб вона все вивідувала для нього. Він довіряв їй, навчив магії, тож вона могла ховатися від людей… А згодом вона завагітніла, і батько переховував її у власному маєтку. Але Галбаторікс знав усе про Тринадцятьох: їхні плани, думки… Йому подобалось спостерігати, як ті сваряться між собою, і він часто допомагав їм задля розваги. Але якимось дивом він так і не дізнався про моє народження.

Мертаг зітхнув, а потім продовжив:

— Я народився, і мати залишила мене в маєтку, аби й далі подорожувати з батьком. Він час від часу приїздив до мене… До речі, той шрам, який ти бачив, є пам’яттю про спілкування з татусем. І невідомо, як було б далі, якби Морзана не відправили за яйцем Сапфіри. Щойно він поїхав, матінка одразу втекла. Можеш собі уявити? Ніхто не знав, де вона, бо її добре навчили ховатись… На той час із Тринадцяти Слуг живими залишилися тільки троє, а коли батько зустрівся з Бромом, він був останнім з їхнього племені. Слуги загинули по-різному, але їх завжди вбивали вардени. Король страшенно розлютився через ці втрати… А коли вбили й Морзана, то тут несподівано повернулась матінка. Та вона була така хвора, що за пару тижнів теж померла.

— А що було далі? — спитав Ерагон після того, як Мертаг надовго замовк.

— Я виріс, — знизав той плечима. — Король забрав мене до себе і якийсь час виховував, а потім відпустив на волю.

— Чому ж ти його покинув?

— Покинув? — гірко посміхнувся Мертаг. — Я втік від нього, друже. Пам’ятаю, я отримав запрошення на королівську вечерю, коли мені виповнилося