Мішель Монтень - Проби

якогось фальшивого приводу, а хтось нам приточить якесь слушне виправдання чи вимовку, ми повстаємо проти самої правди і безневинності. Пригадую один разючий давненезний приклад. Пізон, особа, що й казати, чеснотлива, розсердився на одного вояка за те, що той, вернувшись із фуражу, не зміг до пуття пояснити, куди подів товариша. Пізон запідозрив у ньому вбивцю і засудив його на смерть. Коли стратенець уже стояв під шибеницею, об'явився, на превелику радість армії, заблуканий товариш. По тому як двоє товаришів досхочу націлувалися й наобіймалися, кат повів їх до Пізона, і всі думали, що той щиро зрадіє. Але не так сталося, як гадалося: з сорому та жалю його ще не прочахлий гнів тільки ще більше розпалився і в кривому дзеркалі, яке його сказ підніс до обличчя трійці, Пізон побачив трьох винуватців невинності одного і звелів усмертити їх усіх: першого жовніра, понеже ухвалив уже на нього вирок, другого заблуканого, понеже він спричинився до кари горлом його товариша, а ката, понеже той не послухався відданого йому наказу.

Той, хто мав до діла з упертими жінками, міг переконатися, до якої люті вони доходять, якщо на їхнє пересердя відповідають незворушністю і мовчанкою, не даючи поживи їхньому гніву.

Оратор Целій був на вдачу надзвичайно гнівливий: одного разу він вечеряв у товаристві одного чоловіка, надто м'якого і поступливого, який, не бажаючи його хвилювати, почав притакувати всьому, що тамтой казав, незмінно з ним погоджуючись. Целій, не витримавши того, що йому нема до чого причепитися, заволав: «Та запереч же мені бодай щось, на бога, щоб я знав, що ми сидимо удвох!» Так само і жінки: вони вибухають гнівом лише на те, щоб вибухнули й ми, наслідуючи в цім любовну гру. Фокіон[152], коли один слухащий перебив йому мову і заходився його батькувати, замовк і дав тамтому вилити своє пересердя. Після того, навіть не заїкнувшись про цю зваду, повів свою річ далі — звідти, де його урвали. Немає дошкульнішої відповіді, ніж така погорда.

Про найпалахкішого мужа у Франції (людина-порох — це вада, але вона вибачливіша для військовика, бо в військовій справі буває так, що без гніву не обійтися) я часто кажу, що він найтерпеливіший з усіх моїх знайомців, коли йдеться про те, щоб угамуватися, бо гнів його закипає з такою ґвалтовністю і шалом —

Отак мов багаття тріскуне із хмизу

Хтось під киплячий казан підмостив, і окріп закипає,

Весь аж клекоче від жару, здіймається паром бурхливим,

Піною плине й струмками випорскує високо вгору,

Впину воді вже нема, і дим виривається чорний.

Верґілій, Енеїда, VII, 462

Пер. Михайла Білика

що йому доводиться з шкури лізти, аби втишити його. Зате мені невідома така пристрасть, приборкати яку я міг би з такою тяжкою бідою. Таким дорогим коштом я не побажав би навіть умудритися. Для мене не так важливо, що цей муж робить, як те, яких зусиль йому коштує не зірватися.

Інший чоловік хвалився переді мною своєю спокійною і мирною вдачею, і справді дивною. Я відповів йому, що для тих, хто, як він, сидить на високому стільці, насамперед треба виявляти витримку, а проте ще важливіше мати її в себе в душі; але, на мій суд, це нічому не зарадить, якщо ти нишком сам себе гризеш, боюсь, що тоді ти не хочеш розлучитися з надітою маскою і поводишся стримано лише про людське око.

Приховуючи пересердя, його заганяють у себе. Діоген, зайшовши у корчму, побачив, як Демосфен ховається від нього в куток, гукнув: «Задкуй, не задкуй, тобі не визадкувати із шинку!» Як на мене, краще дати служникові паца по шиї, ніж строїти з себе надто вже статечного мудрагеля; волію виказувати свій поганий гумор, ніж приховувати його собі на шкоду; виявившись, він одразу розвіюється й минеться, і ліпше, щоб його жало вийшло саме, ніж труїло нас усередині. Усі видимі болячки не такі небезпечні; найстрашніші ті, що ховаються під личиною здоров’я. Сенека, Листи, 56.

Тих моїх домівників, які мають право дратуватися, я наставляю так. По-перше, щоб вони стримували своє пересердя і не кип'ятилися з ледачого, бо часте гнівання не справляє враження і не діє. До непутнього і звичного репету звикають і починають зневажати його. Кричати на пійманого на крадіжці челядця ні до чого; адже він не раз і не два чув од вас цей крик за погано вимиту шклянку чи за недбало підсунутий ослінчик. По-друге, я попереджаю їх, аби вони не сердилися на вітер, себто щоб їхні докори доходили до того, кого вони стосуються, бо зазвичай вони починають клясти ще перед появою винуватця і волають цілі години, коли за ним уже смуга лягла.

Гризеться глупота сама з собою.

Клавдіан, Проти Евтропія, 237

Вони воюють уже не з ним, а з тінню його, лаючись і галасуючи перед тими, кого це не стосується і не обходить і хто чує тільки ці громи. Я теж проти тих, хто галасує й обурюється позаочі: треба давати перегону шкоді, якому лайка призначена.

Страшно реве, наче бик, коли перший він бій починає,

Впреться ногами у пень і пробує гнів свій зігнати,

Та лиш вітрам посилає удари або розкидає

Купи сипкого піску, готуючись герць починати.

Верґілій, Енеїда, XII, 103

Пер. Михайла Білика

Коли я гніваюся, то просто палаю-клекочу, хоть і швидко відходжу. Спалахи гніву доводять мене до такої нестями, що я починаю сипати як попало зневажливі слова, мало дбаючи про те, щоб бити дошкульніше, бо я працюю зазвичай тільки язиком. Служба моя легше розплачується за великі прогріхи, ніж за дрібні. Дрібні провини заскакують мене зненацька, і зі мною тоді стається те, що з людиною, яка стоїть над проваллям, — досить їй зірватися, і вона покотиться, і хоч би яка була причина її падіння, котитиметься униз щораз швидше, поки не досягне дна. В разі поважної провини заспокоює мене те, що кожний вважає за цілком слушне викликане нею пересердя; в таких випадках я горджуся тим, що дію всупереч його очікуванню: я опановую себе і тримаю себе в шорах, бо знаю, що якби піддався гніву, то він би заніс мене надто далеко; тим самим я легко не піддаюся йому. Я маю досить сили, аби запобігти вибухові пересердя, хоч би яка мала була його причина; але коли мені не пощастить притлумити спалах і я піддаюся йому, тоді він мене понесе, хоч би навіть був