Тоні Моррісон - Пісня Соломона

відліт убив Соломонову жінку. Якщо можна так її назвати. Вона ридала довгі дні. Недалеко звідси є Райнине провалля. Іноді через вітер з цього провалля чутно дивні звуки. Люди кажуть, що це плаче Райна, Соломонова жінка. Переказують, вона безперестанку заводила, аж поки збожеволіла. Тепер про таких жінок не почуєш, а колись були. Є жінки, що не можуть жити без якогось одного-єдиного чоловіка. Коли таку покине чоловік, вона сходить з розуму, вмирає чи ще щось. Це, мабуть, кохання. Але я завжди вважала: все лихо через те, що лишаються самі й доводиться самим ростити дітей.

Вона говорила й говорила. Дояр сидів, спершись на спинку крісла, та слухав легенди, перекази, плітки й припущення. Подумки то випереджав хід оповіді, то відставав, то йшов разом. Мало-помалу з того, що знав, що почув і що виснував, поставала цілісна картина.

Сінґ сказала, що поїде до квакерської школи. Замість того приєдналася до Джейка й до колишніх рабів на возі, що простували до Бостона чи ще кудись. Дорогою вони один за одним сходили з воза. А Джейк із віжками й батогом, скоріше за все, збочив з правильного шляху, бо не вмів читати. І вони опинилися в Пенсильванії.

— Але ж тутешні діти бавляться в одну гру й співають: «Джейк, єдиний Соломонів син», — глянув Дояр на Сюзан Берд, сподіваючись, що вона не образиться за втручання.

— Вони помиляються. Не єдиний. Було ще двадцять синів. Проте тільки одного Джейка Соломон спробував забрати з собою. Напевно, про це й співається в пісні. Батько знявся з ним угору, але впустив біля ґанку великого дому. Там Гедді й знайшла Джейка. Вона приходила туди допомагати варити мило й робити свічки. Не була рабиня, просто кілька разів на рік підробляла у великому домі. Саме топила лій, коли глянула вгору й побачила, що чоловік з дитиною летить до гір. Він зачепив дерево, хлопчик вислизнув з його рук і поміж гілля впав на землю. Якби не гілки, то розбився б, а так лише знепритомнів. Гедді підбігла й підібрала дитину. Як я вже сказала, тоді вона не мала сина, тільки маленьку дочку, а цей хлопчик просто з неба звалився їй у поділ. Гедді не змінила імени знайденяті, боялася це зробити. Згодом дізналася, що це Райнин син, та до Райни їй було байдуже. Гедді жила далеко від місця, де працювали Соломон й інші, та не пускала туди своєї дочки. Можете собі уявити, як вона почувалася, коли ці двоє втекли. Зостався їй лише мій тато.

— Чи мусив Джейк записатися в бюро реєстрації звільнених громадян, перш ніж виїхати з цього штату?

— Кожен мусив. Тобто кожен, хто був рабом. Чи виїздив, чи не виїздив. Але ми не були рабами, тому...

— Про це ви вже казали. А чи не зареєструвався там котрий із Джейкових братів?

— Не знаю. Тоді були важкі часи. Погані часи. Дивно, що взагалі люди знають, ким вони є.

— Ви дуже мені допомогли, міс Берд. Щиро вам дякую.

Дояр надумав був спитати, чи має вона фотоальбом.

Хотів подивитися на Сінґ, Кровелла, навіть на Гедді. Але передумав. Сюзан може почати розпитувати про всяку всячину. Навіщо її непокоїти новоявленими родичами, чорними, як Джейк?

— То ви, може, цю жінку шукаєте? Пілат?

— Ні, — відповів Дояр. — Вона тут ніколи не була.

Рушив до виходу та пригадав про свій годинник.

— До речі, чи не залишив я тут свого годинника? Добре було б його забрати.

— Годинника?

— Так. Ваша подруга захотіла на нього подивитися. Міс Лонґ. Я дав їй, але забув... — Дояр замовк. Сюзан Берд голосно сміялася.

— Що ж, можете розпрощатися з тією річчю, містере Мейконе. Ґрейс ходитиме на обіди по всій окрузі й усюди розказуватиме, який годинник ви їй подарували.

— Що?

— Знаєте, вона не хотіла вам нашкодити, але тут справдешня глушина. Тут небагато буває гостей, а особливо молодих чоловіків, що носять золоті годинники й говорять з північним акцентом. Я заберу цю річ і віддам вам.

— Дякую, не варто турбуватися. Не завдавайте собі клопоту.

— Ви просто мусите їй це пробачити, містере Мейконе. Тут нудота. Тут зовсім нічого не діється. Нічогісінько.

Розділ XV

Клиновий пас не витримав навіть до найближчої бензозаправки. Увірвався на околиці маленького містечка Джистанна. Дояр продав машину за двадцять доларів власникові автотягача й сів на перший же автобус. Мабуть, добре зробив, бо тепер, слухаючи вищання коліс, склавши поперед сидіння ноги, мав час отямитися з піднесення, яке відчув, зачинивши за собою двері помешкання міс Берд.

Дояреві не терпілося якнайскоріше добратися до Шалімара, а коли нарешті добіг туди, запорошений, брудний, одразу вскочив в авто і погнав до дому Світ. Мало не вивалив їй дверей.

— Купатися хочу! — крикнув він. — Ну ж бо, ходім купатися. Я бруднющий і хочу води-и-и-и!

Світ усміхнулася та сказала, що зробить купіль.

— Купіль! Гадаєш, я полізу в цю череп’яну раковинку? Моря хочу! Справжнього моря! — Сміючись, гукаючи, Дояр підбіг до Світ, обхопив за коліна, закинув її собі на плече й закружляв по кімнаті. — Море! Прагну в ньому плавати. Не наливай мені води в цю манюсіньку, маціпусеньку ванночку. Потребую всього, цілого глибокого синього моря.

— Чи ви маєте тут де поплавати? — спитав він, поставивши жінку на ноги.

— Діти часом ходять купатися на каменоломні.

— Каменоломні? То тут нема моря? Нема океану?

— Та ні. Це ж гори.

— Горби. Гори. Тут хіба що літати.

— За тобою питався якийсь чоловік.

— Так? Це напевно містер Гітара Бейнз.

— Він не назвався.

— І не треба! То був Гітара Бейнз. Гітара, Гітара, Гітара Бейнз!

Дояр задріботів ногами перед Світ, і вона, сміючись, прикрила йому рот долонею.

— То скажи мені, Світ, де тут море.

— По той бік хребта тече річка. Доволі глибока й широка.

— То їдьмо! Гайда!

Схопив її за руку й потягнув надвір, до машини. Дорогою Дояр весь час мугикав: «Соломон і Райна, Белалі, Шалут...»

— Де ти навчився цього? — спитала Світ. — Це з гри, в яку ми бавилися змалку.

— Звичайно. Всі бавилися. Всі, крім мене. А тепер і я вмію бавитися. Тепер це моя гра.

Річка в долині була широка й зелена. Дояр роздягнувся, виліз на дерево й пірнув у воду.