Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Череп вишкірився, спостерігаючи з шафи, як я повільно кручу склянку в руці.  

— Що ви, я ж нічого такого не зробила, — промовила Голлі, припинивши нарешті кашляти. — Ви — агенти, а я — звичайна секретарка... Проте, як я вже казала, сьогодні нам надіслали кілька цікавих пропозицій. Хочете поглянути?  

Звичайно ж, Джорджеві й Локвудові цього хотілося. Вони тут-таки засовались на канапі. А десь у глибині моєї душі ляснули двері, опустилися ґрати — брама замкнулась... Я поволі підвелася й сказала:  

— Я краще піду до себе. Мені треба перепочити.  

Локвуд підняв руку:  

— Гаразд, Люсі, не соромся. Ти ж наша зірка. Побачимось пізніше.  

— Умгу. Побачимось.  

Я вийшла з вітальні, тихо зачинивши за собою   дв   ері В передпокої було холодно й темно. Порожньо й самотньо, як у мене на душі. Піднімаючись сходами, я чула, як мені вслід линуть із вітальні приглушені голоси.  

Найдивовижніше, що я досі відчувала той зв’язок, який виник між Локвудом і мною, коли ми вчора бігли з ним пліч-о- пліч, і цілий світ довкола нас немовби розпливався. Цей зв’язок існував   насправді,    я не мала тут жодного сумніву. Сумнівалась я зараз в іншому — в спроможності Локвуда будь-яким  

чином збереги цей зв'язок... Коли все заспокоїлось, він знову замкнувся в своєму звичному холодному мовчанні, віддалився від мене. Проте мене це більше не вдовольняло. Ми з ним були ближчі, ніж йому здавалось, і я заслуговувала...  

На що саме я заслуговувала?  

Принаймні на інформацію.  

І якщо він не хоче ділитись нею зі мною, я сама довідаюсь про все. що треба.  

Опинившись на сходах, я більше не вагалась. Відразу підійшла до дверей, узялася за ручку, яку стільки разів бачила, але ще ні разу не відчувала в своїй долоні, натисла її і ввійшла до кімнати. Зачинила за собою двері (це найперше правило агента — ніколи не затримуватись на порозі) й притулилася спиною до залізних смуг, якими було оббито двері зсередини. Я заплющила очі й відчула, як до моєї шкіри доторкається смертний вогонь: від нього мені залоскотало корінці волосся.  

Яке потужне випромінювання... Я просто-таки відчувала її близькість.  

Локвуд казав, що вона ніколи не поверталась. Проте вона була поряд. Поряд... Відлуння давніх подій, що відбулися в цій кімнаті, й надалі шаленіло тут, наче холодний вогонь.  

То   що    ж тут відбулося?  

Я розплющила очі. Майже темно. А я спересердя, звичайно ж, забула взяти ліхтарик.  

Світло в кімнаті я увімкнути не могла (навіть якби воно працювало) хоча б тому, що хтось неодмінно помітив би, як воно пробивається з-під дверей. Одначе надворі ще не зовсім засутеніло. та й над матрацом видніло бліде-бліде сяйво. Я підійшла до вікон, тихенько обігнувши ліжко, й відсунула штори.  

Порох і суха лаванда. Мені відразу схотілось кашляти.  

Повітряні кульки на шпалерах, листівки з тваринами на дерев’яній дошці — сумні спогади про померлу дівчину. До речі, дуже   химерні    спогади, як на її п’ятнадцять років, якщо, зрозуміло, вона не засиділась у дитинстві. Ці речі стали пам’ятками минувшини ще до її загибелі. Сіро-блакитні тіні огортали все, що тут було: меблі, коробки, ящики, букети лаванди.  

Скільки ж тут цих коробок! Тільки зараз я зрозуміла, яка сила- силенна їх у цій кімнаті. То ось де Локвуд зберігав усе. що залишилось на пам’ять про його родину, — поряд, майже поруч, і водночас далі від очей і, можливо, від власної свідомості...  

Я не хотіла знати всього. Мені вистачило б хоч чого-небудь. Чого-небудь про його сестру чи батьків, щоб краще зрозуміти його самого.