Богдан Сильвестрович Лепкий - Мотря

і право своє я знаю. Сповняв їх і сповнятиму дальше, поки Господь не покличе мене до себе. Хто захисту і помочі шукає в мене, знайде її, хоч би це була й донька, доведена до розпуки злостею і злобою родителів своїх. Dixi [36]!

Кочубей слухав, з кождим словом очі його більшали, уста відчинялися, брови знімалися вгору.

— Іване Степановичу, — белендів не своїм голосом. — Іване Степановичу, що це ти. Боже ти мій, невже ж Мотря, невже ж би, як же це, кажи, ради Бога кажи, добродію ти мій, друже, товаришу старий!

Він то вставав, то сідав, то кліпав очима, то кривився, ціле його обличчя, ціла постать виявляли стільки здивовання, радості, помішаної з тривогою, гордощів з приниженням, що Мазепі жаль зробилося того бідного чоловіка, котрого жінка довела до такої затрати всякої «благородної амбіції».

— Заспокійся, товаришу, — сказав, саджаючи його і присувзаючися ближче до нього. — Прости, що я, як господар, балакав так з тобою, своїм гостем. Воно мусіло бути сказане… Мотря у мене.

— Мотря у те-бе? — І голова генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея безсильно повалилася на спинку фотеля. Перед його примкненими повіками стояла Любов Федорівна, тріумфуюча, злобно всміхнена, невблаганна. «Мазепа до всього спосібний», — сичала йому до вуха. Але разом з тим у серці Кочубея будилася батьківська любов до доньки, покривдженої мамою, і всміхалася радість, що тая донька жиє, і що він її побачить.

Кочубей встав і стиснув гетьмана за руку.

— Спасибі тобі! — Розцілувалися. — Де вона? — питав Кочубей, не окриваючи своєї втіхи. Рад був, що скінчиться тая тривога, котра йому відбирала сон і гірчицю додавала до страви, а полин до напитків, що не треба буде посилати людей, шукати, слідити, судити, він рад був простити всім і забути все, взяти Мотрю і везти її додому. Любов Федорівна поцілувала хрест, що буде доброю для неї.

— Де вона? — повторив своє питання.

— Тут, недалеко, — відповів гетьман спокійно. — Лиш кілька стін ділять нас від неї. Але мушу тобі, Василю, сказати, що вона хора й ледви чи пізнасть тебе.

— О Боже ти мій! Мотря хора? — і Кочубей почув, що його радість розвівається нараз, як дим. Почув злість до гетьмана, гадаючи, що він її пірвав і спричинив хоробу.

— Скарай, Боже, того, що спричинив її недугу! — сказав, сідаючи у крісло.

— Не того, а тую, — поправив гетьман.

— Гадаєш, Любов Федорівну?

— Не на кого, а на неї одну цей гріх паде, як і багато других. Вона доньку вигнала з хати, в монастир заслати хотіла, прожитку їй не давала, щастя рідній доньці своїй позавидувала.

— А той, що її пірвав, умичник, злочинний противник родительської волі?

— Гадаєш, я? — говорив гетьман, клепаючи Кочубея по рамені. — Тим разом, брате, не влучив. Я Мотрі не поривав, вона втекла до мене тамтої ночі, спасаючи себе перед монастирем, перед вовками і — перед мамою. Кажу це тобі рішучо я, гетьман, Іван Мазепа.

— А хто ж тоді?

— Не знаю. Не розказала, бо з жаром прибігла до мене, вснула і до пам'яті не прийшла.

— Боже ти мій, Спасителю святий, зглянься наді мною, бідним!

— Не попадай у розпуку, вона молода, сильна, дасть Бог, перетриває недугу, мій лікар доглядає її, я за другим до Києва післав, краще від рідної мами піклуюся нею, — це певно. Все, що можна зробити, зроблю. А тепер на тебе, Василю, черга.

— Яка?

— Ти мусиш про її будучність подбати. Любов Федорівну треба раз загнуздати, — так не йде. Я дальше такої лютої жінки в нашому старшинському колі не стерплю, хоч як тобі сприяю. Зрозумій це раз! Мене ти слухай, не її. Я тобі не ворог, а доньці твоїй, як нікому другому в світі, щастя бажаю і скривдити її не дозволю.

— Слово моє, що і я кривдити її не дам.

— Слово?

— Як хочеш, і хрест поцілую.

— Не треба. Ходім!

Мотря лежала на білій постелі, як на снігу червона троянда.

Тільки від довгих рісниць падали синяві тіні.

Тепле покривало скоро й високо підносилося на її грудях. Вихоплювала з-під нього свої руки і неспокійно кидала ними, то затулюючи, то розтулюючи вузькі, довгі пальці.

Лідія Петрівна брала обережно Мотрині руки й ховала їх під покривало.

— Не виставляй, доньцю, ручок, щоб не простудилася, лікар казав у теплі тебе тримати.

Мотря не розуміла, що до неї говорять.

На столі горіли дві свічки за параванчиком, щоб світло очей Мотриних не вражало. Її ліжко було в лагіднім півсумерку, тим ясніша була друга половина спальні, особливо ж лисина старого хірурга, що по недоспаній ночі хропів у високому фотелю.

Лідія Петрівна бентежилася. Відбігала від Мотриного ліжка й тягнула старого німця-за фрак:

— Мусіє, мусіє, не хропіть так голосно, а то хору збудите.

Мусіє підносив сонні повіки, дивився здивовано на Лідію Петрівну і впевняв, що він ніколи не хропе.

— Як же ні? Я ж чула.

— Це, мабуть, хорій у грудях грало.

Відвертав голову від світла, хвилину думав, чи остатися при «умшлягах», чи, може, спробувати банок, та, не рішивши, починав знову хропіти. Був старий, але дуже досвідний лікар, що навіть проти холери мав свою власну рецепту. Від Мотрі не відступав, бо такий був приказ гетьманський, а він до приказів привик. Чув, що розстайні кочі привезуть київського «фельдшера», котрий зажив собі великої слави, поборюючи «чорну хоробу», — раз менша відповідальність, а друге — легша буде робота, бо будуть по черзі біля хорої сидіти. І поговорять собі по-німецьки.

Лідія Петрівна саме десятий раз тягнула його за звисаючу полу фрака, коли двері тихесенько відчинилися й увійшов гетьман з Кочубеєм.

Німець, як опарений, зірвався зі свойого місця і кланявся, згинаючи голову і спину, а руки випростовуючи перед себе.

Гетьман підійшов до нього і шепотом спитав, як хорій?

— Gnadiges Fraulein [37] — очень сангвініческая комплекція, очень, багато крові, молода кров.

Кочубей пожирав його очима. Недовірчивий зроду і підзорливий з практики, гадав собі, чи не видумана отся нагла хороба Мотрі, бо вона ніколи на тілі не хорувала і тільки душевні припадки лучалися з нею і то від сильного «афекту». Хитрий Мазепа не раз придумував свої хороби, так і чи Мотриної не придумав він, щоб застрашити Кочубеїв і відвернути їх увагу від «факту умички». Але заклопотаний німець і заплакана Лідія Петрівна, а до того ще й сумне гетьманове обличчя впевнили його, що тут дійсно, як цей німець казав, «очень серіозноє діло, самой большой казус».

Тихо і легко, як йому лиш на це його