Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
1991 р. настрої робітників Донбасу швидко змінилися на користь української суверенності і, врешті, української незалежності. Почуття глибокого відчуження від Москви разом з упевненістю, що Москва просто експлуатує Донбас, схилило шахтарів до думки, що їм було б краще в незалежній Україні, що незалежна Україна не експлуатуватиме Донбас так, як експлуатувала Москва[1680]. На референдумі в грудні 1991 р., на тлі неминучого колапсу Радянського Союзу після серпневого путчу в Москві, русифікований Донбас зі значною часткою російського населення проголосував переважною більшістю за самостійність України. У Донецькій області проголосувало 76,6 відсотка громадян і 84 відсотки підтримали незалежність. У Луганській області відповідні цифри становлять 80,7 і 83,9 відсотка[1681].
Однак незалежність не привела до економічного покращення. Ейфорія від незалежності скоро поступилася глибокому розчаруванню внаслідок катастрофічного економічного спаду в незалежній Україні. В 1993–1994 рр. Донбас відсахнувся від Києва, що, як і Москва, нібито експлуатував його. Тепер Донбас вимагав реґіональної автономії і створення вільної економічної зони, голосуючи за комуністів, яких нещодавно викинули з урядових установ[1682]. Але тепер уже мало що свідчило про спротив Донбасу незалежній Україні, хоч він і вимагає тісніших зв’язків із Росією. Так само неясно, чи виборці Донбасу справді хочуть відновити старе комуністичне керування економікою: адже їхня вимога статусу вільної економічної зони суперечить старій централізованій, плановій економіці[1683]. Непокора Донбасу стала одним із найтяжчих політичних викликів Києву.
Донбас завжди був проблемою і для Москви, і для Києва. Він зберіг свою славу і, певною мірою, й дух вільного степу, де людність далеко від політичних метрополій вперто захищає свої інтереси, часто поводячись як опортуністи або найманці, щоб лиш утримати свободу. Парадоксально, але Донбас досі зберіг елементи Дикого поля, де жорстока експлуатація людей була нормою.
Не випадково вугільна промисловість відіграє головну політичну роль у Донбасі. Саме в цій промисловості чуття експлуатованості, посилене глибоким поділом як реального, так і символічного світу на темні підземелля і світлу, широку поверхню, залишилося найгострішим для робітників. Життя там трохи не «нормальне», хоч яким може бути значення слова «нормальний». Один із членів страйкового комітету заявив, що «середня тривалість життя представників основних професій — прокладачів тунелів, машиністів, вибійників та інших шахтарів — становить близько тридцяти восьми років. Люди доживають всього до тридцяти восьми років»[1684]. Під час останніх страйків шахтарі часто повторювали вимогу «нормального, людського життя» і висловлювали обурення браком належної турботи, поваги та симпатії з боку своїх керівників[1685]. Їхні вимоги — це крик, породжений властивим їм розумінням морального порядку. Правильно зазначив Стефан Кроулі: «Вони самі виявилися нездатними знайти реальну альтернативу наявній системі»[1686]. Дехто вважає, що шахтарі просто «збиті з пантелику»[1687]. А проте, якщо йдеться про такі неминущі вартості, як повага, турбота й людська гідність, вони зовсім не збиті з пантелику.
Багато спостерігачів дійшли думки, що зрозуміти політику Донбасу дуже складно. Сахаров вважав захисника донбаських шахтарів Клебанова божевільним. Справді, в Донбасі було і є багато суперечностей. Вільний степ був ще й краєм експлуатації й нетолерантності. Якби Троцький дожив до недавніх подій у Донбасі, він міг би сказати, як і раніше: «Не можна йти в Донбас без (політичного) протигаза».
ВИСНОВОК
«Клас» і «нація» — дві важливі концепції політичного мислення, що сформувалося як реакція на Просвітництво[1688], — не підходили й не підходять до реалій політики в Донбасі. Марксистам було дуже важко в Донбасі навіть у часи пролетарської революції і громадянської війни (чи класової війни) в 1917–1920 рр.; так само було й націоналістичним партіям у часи, коли вони розквітали в інших місцях після розпаду й імперської Росії, і Радянського Союзу.
Визначальним для політики на Донбасі був (і досі є) могутній дух свободи й незалежності. Незалежність не відкидала можливості прагматичного альянсу з ворогами та зовнішніми силами, і ця поведінка спостерігачам часто видається безчесною, корисливою і безперспективною. Цей дух — продукт історії. Донбас належить до реґіону, що колись називався Диким полем, нічиєю землею. Нічия земля приваблювала шукачів свободи, і Дике поле стало вільним козацьким степом. Навіть після того, як вільний степ завоювали, кордони усталили, Запорозьке козацтво скасували, а Донське увійшло до Російської імперії, контроль метрополії над колишнім прикордонним реґіоном залишався слабким, а дух свободи стійко тримався.
Починаючи з другої половини XIX ст., розвиток промисловості, серед усього іншого, відкрив реґіон для масової міґрації, відродивши таким чином прикордоння в символічному розумінні. Донбас почав приваблювати всіляких шукачів свободи і щастя.
Навіть у сталінські 1930-і роки й пізніше Донбас ніколи не втрачав слави безпечного притулку для втікачів. І перед, і після Другої світової війни Донбас приваблював чимало людності, яка хотіла розпочати тут нове життя. Це твердження стосується зокрема людей, позбавлених громадянських прав: куркулів, священиків, євреїв, як-от батько Щаранського, що спробував знайти щастя в Сталіно. Москва навіть допомагала Донбасу залишатися «вільним степом», скидаючи туди небажані соціальні елементи, намагаючись захистити від них великі міста. Так трапилося у 1939–1940 рр., коли людей із приєднаних до Радянського Союзу земель посилали на Донбас як дешеву робочу силу, і в післявоєнні роки, коли Донбас приймав усіляких утікачів, злочинців, військовополонених тощо.
Донбас радянські люди уявляли собі немов якийсь «вихід», якщо скористатися терміном Альберта Гіршмана, і великою мірою він був цим виходом.
Але вільний степ був вільним не для всіх. Серйозна міжетнічна напруга і жорстока економічна експлуатація стали повсякденною реальністю. Як помітив, наприклад, Щаранський, антисемітизм, серед інших етнічних упереджень, мав на Донбасі глибоке коріння; як засвідчують постсталінські робітничі рухи, явна економічна експлуатація і цілковите знецінення людського життя, а не націоналізм чи ліберально-демократичні ідеали, надихали донецьких шахтарів на політичну боротьбу. А проте лиха слава Донбасу, де процвітали експлуатація та дискримінація, не відбивала бажання шукати тут щастя й свободу, подібно до того, як Сполучені Штати, Новий Світ, країна свободи й широких можливостей, і досі приваблюють усіляких імміґрантів, незважаючи на расизм і злочинність.
Терор був ще одним аспектом життя у «вільному степу». Жорстокість повсякденного життя на Донбасі вражала гостей із метрополій та інших «поважних» людей. В певному розумінні, панування насильства було реакцією на слабкість урядової влади і зовнішнього контролю. Насильству ще більше сприяв сучасний індустріальний розвиток, який посилив традиційний антисемітизм, поглибив старі розколи в суспільстві і створив нові. 1917 р. соціальна напруга вилилась у вибух насильства. Зникнення
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
