Ксенія Демиденко - Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко

ГЛАВА 35 ТАНЬКА

Хотіла ти, Таня Кутузова, стати  екскурсоводом, розказувати  туристам про цікавинки Києва так, щоб у них щелепа не піднімалася від лінії асфальту, от така нагода й підвернулася.  Досі мені було простіше написати декілька глав про владного боса, а то й двох,  і про нещасну секретарку між ними, яка тільки видається нещасною, а насправді цілодобово ходить з мокрими трусами, дивлячись на тих тестеростеронних босів і мріючи про таке непристойне, що дивно, страшно й соромно, але цікаво! Та-а-а-а-ак,  докотилася, розмовляю сама з собою, дивлячись у дзеркало. Перша стадія чи то аутизму, чи то шизофренії. А все тому, що ні з ким  поговорити, обсудити. У Нінки медовий місяць, ніяк від свого Роми відлипнути не може (аж завидки хапають), а з мамкою про таке не поговориш, подумає, що у її доці усі клепки зразу  повипадали й укупочці лежать.

 У психологічних книжках пишуть, що періодично треба міняти спосіб життя, виходити так би мовити із зони комфорту. От я й виперлася…  як равлик із  мушельки. Страшно, але ж  розвиватися якось треба.

Завдання полягало  в тому, щоб провести захоплюючу екскурсію групі арабських туристів по Музею народної архітектури та побуту в Пирогові. Нінка розробила маршрут: текст,  відео – усе є. Я вивчила інформацію, заочно  провела ту екскурсію коту Мурзіку ( завела мамка кумедне чорне нещастя, шкода їй стало, хтось викинув), потім  задовбала мамку, шліфонула на Нінці. Начебто все мало бути пучком. А людський фактор? Попередили мене, що група  мусульманського походження, тому нічого вивалювати й виставляти не можна ( я про цицьки та ноги), то одяглася, як заправська монашка – чорна довга спідниця, біла блузка з невеличким вирізом. Враховуючи спеку, навіть косметику не ялозила на фейс. Це якраз той випадок, коли не треба подобатися й приваблювати погляди, треба мімікрувати ( ні, не шлангом прикидатися, а  зливатися з навколишнім середовищем, щоб не помічали) .

—    Твоє завдання – цікаво розповідати й водити по  музею. Усього три години!

—    Араби? Вони  вдупляться в те, що я буду говорити українською? – не дуже вірилося.

—    У них буде свій перекладач, не хвилюйся, - повідомив Тітов.

Перекладач – то перекладач, баба з возу – кобила не проти такої амністії.  Але ж зирк я на  туристів – а серед них той борзий, що Нінку цупив. Вона мені його фотку потім показувала. На морди у мене пам'ять класна. Пригвоздив своїми чорними  диявольськими беньками – і я все, що вчила, забула. А нехай тобі каша скисла!  І такий весь культурний, оксамитовим голосом із хрипотою питає щось у перекладачки, а та потім до мене:

—     Саїд Аль-Тамі питає, чому екскурсовода замінили? Що з Ніною?

—    Він ще й питає? Зовсім рамси поплутав? Тирить не треба усе, що бачить і подобається. Ні, це не перекладайте. Кажіть, заміж вийшла, чоловік не пустив. Ревнивий дуже. А тут компанія з шести мужиків і однієї лише жінки, - ото з мене усе те потоком як поперло.  Араб почув переклад – бровою лише повів і фірменно зиркнув,  наче відьмак, чесне слово.

Зате я  усе згадала, що по екскурсії треба. І як почала вантажити інформацією, що музей незвичний тим, що він під відкритим небом, можна протягом одного дня побувати в усіх зонах України, простежити особливості архітектури жител, церков, взагалі облаштування давніх українців… якщо полазити по тому музею дванадцять км. Розказуючи усе це, я заводила екскурсантів то в одну хату, то в іншу, показувала різний реманент, але весь час тліла під пильним поглядом дикого араба. Більше за усіх питань задавала жінка.

—    Коли це все побудували?

О, це я знала, у 1969 році, хоча перших відвідувачів запустили у 1976 році.

—    Хто реконструктор садиб? – питала вродлива арабка у перекладача, і я раділа, що можу відповісти. Правда, доводилося примушувати себе говорити культурно, літературно:

—    Унікальність цих хаток, млинів, церков у тому, що вони не є реконструкціями. Це навіть не експонати. Будівлі позвозили сюди  з різних кутків України. Це справжні хати, які розбирали, акуратно перевозили й назад збирали,  – в допомогу мені таблички на кожній хаті, де пояснено, з якого села притарабанили ту чи іншу будівельку. Біля кожної хатинки свій доглядач, який  може при нагоді розповісти більше про інтер’єр і особливості господарювання в тих далеких вісімнадцятому чи то дев’ятнадцятому  століттях.

Усе пучком! Я вже майже зловила кайф від такої роботи, але  раптом відчула шкірою, що за мною хтось стоїть і вивчає усі лінії мого тіла. Аж смикнуло. Обернулася – Саїд! Думав, я буду очі ховати? Щас-с-с! Враховуючи той факт, що  екскурсія проходила у ярмарковий  та ще й  передсвятковий день – переддень Івана Купала, люду було в музеї багацько, то я не дуже то переживала за свою безпеку.  І як ото з собаками – треба показати, що ти її не боїшся, відчепиться,  а так гарчатиме й лякатиме.

—    Відійдіть, не люблю, коли наді мною нависають, - рявкнула Саїду, коли той вдруге  опинився надто близько коло мене. – Повідомте, будь ласка, що слухачі від екскурсовода мають стояти на відстані хоча б метра, - мовила перекладачці. Тільки –но вона переклала, як у Саїда брови його  густющі на лоба подерлися. Шо, не чекав? Ще не те буде! Краєм ока побачила, як арабка посміхнулася. Видно, у них не прийнято огризатися чоловікам. А у нас рівноправ’я! Це ота  у  хіджабі  має чоловікам у рота зазирати й помовкувати.  З мене що? Як з гусака вода – сама збіжить.

Завела у хатинку, що привезена із селища Яснозір’я, дала декілька хвилин на роздивитися що де як, а потім розповіла про порядок:

— Зверніть увагу, що господарчий двір відгороджений від «чистого двору», - і погнала розказувати про клуню, саж, повітку та хлів.  Чому саме так, а не інакше?  Щоб було чисто й охайно. Навіть курям було зась заходити на  чистий двір.

Саїд прикипів поглядом до покуті – там стояли потемнілі від часу образИ. Так і підмивало штриконути  гострим слівцем цього гада. Мене просили культурно, а я що, культурно:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍