Вільям Шекспір - Збірка творів

плакала, мій батько ридав, моя сестра голосила, наша служниця ревла, наша кицька в розпачі ламала руки, — одне слово, усе в нашій господі поперекидалося догори ногами з нудьги та горя, а оцей клятий пес, наче затявся, — не зронив і сльозиночки. Він — камінь, справжній бруковий камінь, і має в серці не більше жалю до ближніх, аніж собака. Єврей — і той заплакав би, дивлячись, як ми прощаємося. Навіть моя сліпа бабуся, уявіть собі, так ридала, прощаючись зі мною, що мало не осліпла. Стривайте, ось я вам зараз покажу, як це все відбувалося: оцей черевик хай буде мій батько; ні, цей лівий черевик — мій батько; ні-ні, лівий черевик — це моя мати; ні, так не годиться! А втім, може, й так. Звісно, що так! У лівого черевика підошва протерлася. Отже, цей черевик із діркою — моя мати, а цей — мій батько. А хай йому дідько — так чи не так? Авжеж, так! А оця ковінька, синьйоре, — моя сестра; бо, бачте, вона біла, мов лілея, і тонка, мов скіпка. Цей капелюх — наша служниця Нен. А я — собака. Ні-ні, собака — це собака; ні — я за собаку. О, собака — це я. Та ні ж бо — я сам за себе. Авжеж, так буде краще. Гаразд! Отож підходжу я до батька та й кажу: «Благословіть мене, тату». А черевик мовчить, — за сльозами й слова вимовити не може; тож я цілую батька; а він ще дужче плаче. Тоді підходжу я до матері. (О, коли б оцей черевик та міг тепер загомоніти, як божевільна жінка!) Ні, мовчить, мов колода. Ну, я, звісно, цілую її, — ось отак. Атож, це вона, я відчуваю подих моєї матері. Тепер я підходжу до сестри. Чуєте, чуєте, як вона стогне. А тим часом цей клятий пес не зронив жодної сльозинки і пари з уст не пустив. Йому й байдуже, що я всю землю полив моїми слізьми! Гляньте, аж порох став мокрий.

Входить Пантіно.

ПАНТІНО

Агов, Лансе! Поспішай, поспішай! Твій господар уже на кораблі; тобі доведеться доганяти його човном, якщо встигнеш довеслувати. Та що сталося? Чого це ти розрюмсався, хлопче? Ану лиш, ворушися швидше! Осел! Проґавиш приплив, якщо баритимешся.

ЛАНС

Ну що ж, проґавлю то й проґавлю. Це не тварина, а сущий гягар.

ПАНТІНО

Який там у тебе тягар?

ЛАНС

А звісно, який: Креб, мій пес.

ПАНТІНО

Не базікай, бовдуре! Кажу ж тобі, що ти проґавиш приплив; а якщо проґавиш приплив, то проґавиш подорож; а якщо проґавиш подорож, то проґавиш свого господаря; а якщо проґавиш свого господаря, то проґавиш свою службу; а якщо проґавиш свою службу… Чого це ти мені затуляєш рота?

ЛАНС

Боюсь, щоб ти не проґавив свого язика.

ПАНТІНО

Як же я можу проґавити язика?

ЛАНС

А дуже просто — ти його загубиш, бо верзеш дурниці.

ПАНТІНО

Я верзу дурниці?

ЛАНС

Атож. Подумаєш, налякав! Я проґавлю і приплив, і подорож, і господаря, і службу?! І приплив! Ого! А чи знаєш ти, бовдуре, що як не буде припливу, то я підніму воду в морі моїми слізьми. А якщо вітер ущухне, я надму вітрила моїми зітханнями!

ПАНТІНО

Ну, ходім, ходімо, чоловіче; мене послали покликати тебе.

ЛАНС

То й кличте, синьйоре, якщо маєте охоту.

ПАНТІНО

Підеш ти, нарешті?

ЛАНС

Та йду вже, йду.

Виходять.

Сцена 4

Мілан. Світлиця в герцоговім палаці.

Входять Сільвія, Валентин, Туріо та Спід.

СІЛЬВІЯ

Служнику мій…

ВАЛЕНТИН

Велителько?

СПІД

Господарю, синьйор Туріо сердиться, — він поглядає на вас кривим оком.

ВАЛЕНТИН

Так, хлопче, це з кохання.

СПІД

Та тільки не до вас.

ВАЛЕНТИН

Ну, то до моєї велительки.

СПІД

Не завадило б вам нагодувати його стусанами.

СІЛЬВІЯ

Служнику мій, у вас смутне обличчя.

ВАЛЕНТИН

Так, синьйорино, я виглядаю немов смутний.

ТУРІО

Хіба ж ви виглядаєте не на того, хто ви є?

ВАЛЕНТИН

Можливо.

ТУРІО

То ви прикидаєтесь?

ВАЛЕНТИН

Як і ви.

ТУРІО

Ким же я прикидаюсь?

ВАЛЕНТИН

Розумним.

ТУРІО

А які докази на протилежне?

ВАЛЕНТИН

Ваша дурість.

ТУРІО

У чому ж ви вбачаєте мою дурість?

ВАЛЕНТИН

У вашому камзолі.

ТУРІО

Мій камзол добрячий, та ще й подвійний.

ВАЛЕНТИН

Ну, то можна подвоїти й вашу дурість.

ТУРІО

Як?!

СІЛЬВІЯ

Ви гніваєтеся, синьйоре Туріо? Ви мінитесь на обличчі?

ВАЛЕНТИН

Не турбуйтеся, синьйорино; адже ж він міниться, як хамелеон.

ТУРІО

Який воліє поживитись вашою кров’ю, щоб не жити поруч вас та не дихати з вами одним повітрям.

ВАЛЕНТИН

Ви щось сказали, синьйоре?

ТУРІО

Так, синьйоре. Що сказав, те й зроблю! І цього разу — скінчено справу.

ВАЛЕНТИН

Я те добре знаю, синьйоре: ви завжди кінчаєте перш, ніж почнете.

СІЛЬВІЯ

Чудова перестрілка словами, синьйоре! Це просто швидкий вогонь.

ВАЛЕНТИН

Ви маєте рацію, синьйорино: нам лишається дякувати тому, хто постачає нам набої.

СІЛЬВІЯ

Кому ж то, служнику мій?

ВАЛЕНТИН

Вам, ласкава господине. Ви наділили нас вогнем: синьйор Туріо черпає свою вогневу дотепність у поглядах вашої милості і потім великодушно розсипає той запозичений вогонь у вашому товаристві.

ТУРІО

Синьйоре, якщо ви так неощадно розсипатимете ваші слова, обмінюючись ними зі мною, то я дуже швидко призведу вашу дотепність до банкрутства.

ВАЛЕНТИН

Знаю, синьйоре, дуже добре, знаю; ви маєте цілу скарбницю розмаїтих слів і жодної іншої монетки, бачиться мені, не даєте вашим слугам. Якщо звернути увагу на їхні нікчемні лівреї, ви платите тільки вашими нікчемними словами.

СІЛЬВІЯ

Годі, синьйори, годі. Сюди йде мій батько.

Входить герцог.

ГЕРЦОГ

Ну, дочко Сільвіє, ти мов в облозі! —

Синьйоре Валентине, — добрі вісті:

Здоровий батько ваш. А що б то ви

Тому сказали, хто привіз листа вам?

ВАЛЕНТИН

Я був би щиро вдячний, ваша світлість,

Гінцеві доброму.

ГЕРЦОГ

Чи знаний вам

Земляк ваш, дон Антоньйо?

ВАЛЕНТИН

Так, мій пане.

Синьйор він вельми гідний і шляхетний:

Всі віддають йому належну шану.

ГЕРЦОГ

Він має сина?

ВАЛЕНТИН

Так, ласкавий пане.

І син цілком достойний тої слави,

Якої заробив його отець.

ГЕРЦОГ

Ви добре знаєте його?

ВАЛЕНТИН

Так, знаю,

Як і себе самого; ще з дитинства

Ми завжди з ним у приязні жили.

Я, на той час, був безтурботний ледар;

Я марнував години найцінніші,

Не прагнучи ніяких ідеалів,

І занедбав найвищу досконалість.

Але ж Протей, — таке його ім’я, —

Встиг збагатити розум свій знанням,

Не згаявши й хвилини на дурниці.

Роками