Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

Обидва привиди, уздрівши один одного, лише мить мовчали, а потім обидва, мов за командою, зарепетували нелюдськими голосами: тоненький крик і рев, посилений і помножений луною до неймовірності.

Привид у воді метнувся назад, упав, підвівся й знову побіг. Велетенський привид упав із постаменту, враз перетворившись у малесеньку, завбільшки з долоню, з’яву, і з швидкістю хорта помчав у напрямку надувного човна.

Протяжний жахливий крик розбудив усіх мандрівників біля човна. Вони підхопилися, мов сталеві пружини. Віктор засвітив ліхтарик і спрямував промінь туди, звідки, як йому здавалося, долинав крик. І всі побачили, що до них мчить маленька біла проява й кричить голосом Тіка! Ось привиденя впало, одразу ж підхопилося, але знову зашпортнулось і опинилось у руках у Віктора. Коли його вдалося видобути із складок полотна та із рук Віктора, глядачі біля човна побачили обличчя маленького паливоди, котрий усім своїм виглядом, навіть кирпатим носиком засвідчував нечуваний жах.

— Привид! — закричав малюк. — Я бачив привида! їй-богу! Він був білий і великий, а обличчя в нього світиться, мов електричний глобус!

— Ага-а! Ти хотів нас налякати! — навздогад кинула Марія. — А, здається, сам себе налякав! Ти впав у воду, еге ж?

— Ні! — дригонів малюк. — Слово честі! Я бачив його на власні очі. Він ішов просто на мене, у повітрі, не по воді…

Замість того щоб розсміятися, Віктора охопила тривога. Розповідь Тіка була незакінчена.

— Тіку! — спитав Віктор. — А хто кричав так голосно?

— Привид! — відповів, не вагаючись, малюк.

— Негайно всі в човен! — розпорядився пошепки Віктор. — Ми не можемо гаяти ані секунди! Рахую до трьох!

Але ніхто й не думав рахувати до трьох. Бо хоч до цієї цифри дуже близько, раніше, ніж хтось устиг би дорахувати до неї, рюкзаки, ковдри, спальні мішки й пасажири опинилися в човні. Віктор покладався не лише на силу течії — він долучив до неї і власну силу, вперто налягаючи на шматок тієї, такої цінної зараз дошки, що почала слугувати за весло. По якімсь часі Марія зважилася спитати його:

— А що, власне, сталося, Вікторе? Ти злякався привидів чи тобі приснився поганий сон? Чому ми тікаємо?

— Через привидів, — відповів Віктор. — Їх нема доти, доки цього хтось не захоче… Так, як хотів Тік…

— Ти думаєш, у печері є ще хтось? — спитав Йонел.

— Я не думаю… я впевнений! І то не діти, що граються в привиди, як Тік. Вони нас зупинили б, вони гукнули б нас… Отже, позад нас — реальна небезпека…

І знову запало мовчання. Не було чутно нічого, окрім хлюпотіння води й плескоту весла, і кожен чув калатання власного серця — швидке, болісне, бо на них накинулись усі тривоги, усі страхи, у них впилися всі пазурі й кігті мороку.

Бородань здригнувся, почувши рев. Він припав тілом до скелі й почекав. Так міг кричати тільки мисливець. Але ж, здається, пролунав ще й тоненький крик? Що там могло статися?.. Хтось швидко йшов по воді, розсікаючи її; почувся характерний звук падіння, і знову дедалі ближчі кроки по воді. Бородань швидко поклав праву руку собі на стегно, а лівою спрямував ліхтарика в напрямку шуму й натиснув на кнопку. Промінь вихопив мисливця з переляканим обличчям. За ним тягся, мов безкінечний хвіст, одяг привида.

— Стій! — пошепки звелів йому бородань.

Мисливець зупинився важко, ледве переводячи дух.

— Привид! — прошепотів він. — Справжній привид! Я ледь не зіткнувся з ним. Слово честі!

— Ти збожеволів?! — схопив його за барки бородань. — Отямся!

— Та я ж бачив його на власні очі! Він білий, вдвічі більший від мене і світиться зсередини…

— Ти здурів зовсім! Здитинів! У твоєму віці мати видіння!

— Які видіння, друже? Ти не чув, як він кричав?

Неймовірна думка сяйнула в голові бороданя:

— Тварюко! Недоумок!..

— Добродію! Я вже тобі казав — не ображай мене! Більше я тобі не прощу, слово честі! А я, якщо не прощаю…

— Стривай-но! — спробував заспокоїти його бородань. — Вони… Вони обвели тебе кругом пальця, мов хлопчака…

— Але ж я бачив його на власні очі! Він метрів зо три заввишки.

— Де ти чув, друже, щоб привиди кричали? Хіба не кажуть усі люди: німий, як привид?

— То чому ж він кричав, друже? Хто кричав?

— А ти не горлав?.. Тому кричав і він! Він точнісінько такий самий привид, як і ти. Тебе налякали діти, друже!

— Не може бути! Я зловлю їх і всіх перетворю в привиди! Заніміють вони на все життя!

— Як же вони познущалися з тебе!

— Добродію, я тобі вже сказав! Забудь деякі слова! Слово честі! Ти що зробив би, якби зненацька побачив такого привида перед собою? Обійняв би його? Почав би сміятися разом із ним?

Бородань не зміг. погамувати тремтіння, уявивши собі таку сцену, і мисливець саме тої миті зловив його обличчя в промінь ліхтаря. Бородань був нажаханий.

— Ось бачиш, друзяко! А ще кажеш, щоб я їх не вбивав…

— У нас був шанс, — отямився бородань. — Якби ти пішов за привидом… Друже мій, аби ти не загорлав!.. Привиди, які кричать, то не привиди, а люди, і остерігатися їх…

— Що ж нам робити далі? Слово честі!

— Ми маємо ще один шанс. Якщо їм трапиться перешкода на шляху, яка їх зупинить. І коли ми їх наздоженемо…

— Господи! Я знаю сам, що нам треба робити, коли ми їх