Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

— Що хотів?

— Що хотів? Не знаю.

Передумав, очевидно. Уже нічого не витягнеш з того селюка.

— Гаразд, — кажу йому. — Побачилися, надивилися один на одного, порозмовляли, а тепер пора мені йти, щоб ще засвітла дістатися до міста.

— Авжеж, зима, рано смеркає.

Я подався дорогою вниз з гори.

— Провести тебе? — запитав він.

І рушив за мною.

— Ти щось хотів сказати, але стримався, — повів я розмову навпростець.

Халіл усміхнувся:

— Так, хотів, але це неважливе.

— А може, й важливе.

— Ні.

— Хто питав про мене? Часом не Шех-ага?

— Який Шех-ага? Звідки тут Шех-ага?

— Хто ж тоді?

— Хто? Не знаю. Уявлення не маю, ні хто він, ні що, завернув сьогодні випадково й побачив, мабуть, тебе. От і питає: це Ахмет Шáбо?

— Молодий, чорнявий, худий?

— Ніби.

— Часом не Раміз?

— Не знаю. Може, й Раміз.

— Він сказав, щоб ти привів мене до нього?

— Хто? Той юнак? Нічого він мені не казав, пішов собі.

— Куди пішов?

— Я, їй-богу, не дивився.

— Ну, гаразд, побачиш його — передавай вітання від мене.

— Навряд чи побачу.

— Іншим разом, коли будеш кликати когось до себе, спочатку подумай, що говоритимеш. А тепер я піду, ти вертайся.

— А що внизу, у місті, як там? Думаю, не дуже.

— Не дуже, винюхують, допитують, шукають Раміза — ось як.

— А чому його шукають?

— Не знаю, але було б дуже добре, якби не знайшли.

Халіл залишився на пагорбі, зовні освітлений сонцем і темний усередині, а я поспішив до міста, затягнутого сірою млою.

Замучив мене той горопаха — і сказати щось хоче, і розкритися боїться. І хоче дізнатися в мене, що ж воно сталося, і себе не хоче видати. Очевидно, Раміз переховується в нього і бачив, як я увійшов у село, а може, й знав, що я прийду, і попросив, щоб той привів мене до нього. Халіл спочатку, мабуть, заперечував, потім погодився і, чекаючи мене перед хатою, далі обмірковував усе, а коли все зважив, то змінив своє рішення й почав крутити, лише підтвердив, що той чоловік схожий на Раміза, але від усього іншого відмежувався, мовляв, це була випадкова зустріч: звідкись прийшов, про щось питав, кудись пішов. Безперечно, Раміз хотів побачитися зі мною. Халіл вирішив, що краще нам не зустрічатися. Так буде певніше і для нього, й для Раміза. Він пообіцяв Рамізові, що мене приведе, я стояв перед його хатою, можливо, Раміз навіть бачив нас, а тепер Халіл розповість Рамізові будь-яку брехню: мовляв, я поспішав додому, або злякався, або не хотів зайти — і буде задоволений зі своєї хитрості. Його право. Він сховав Раміза в своєму домі — заради Шех-аги, заради свого брата, може, й заради грошей, які йому заплачено, — і йому досить того страху, що в його домі сидить утікач-бунтівник. Не вистачало тільки, щоб він ще почав розповідати про нього кожному зустрічному.

Раміз поганої думки буде про мене, матиме жаль.

І тут я згадав Мулу Ібрагіма. Чому він послав мене до Жупчі? Чи й він знає, де Раміз, і спрямував мене мовчки на нього? Чи йому сам Раміз передав через когось, щоб я прийшов хтозна-чому? Марно я питав би його — Мула Ібрагім крутив би головою, махав би руками, від-нікуючись і дивуючись, як таке могло спасти мені на думку, він нічого не знає і знати не хоче.

Обережний Халіл перервав усі нитки, і тепер кожен зберігав свою частку таємниці.

Чи хотів я бачити Раміза? Не знаю, можливо, я наразився б на нову небезпеку і тремтів би від нового страху, потерпаючи, щоб ніхто не дізнався про цю зустріч. Я вже мав нагоду переконатися в цьому: один крок — і безліч наслідків.

І все-таки я шкодував, що ми не побачилися. У мене було до нього багато запитань про людей і життя. Я наперед знаю його відповідь, але, може, я повірив би в його добру волю й перейнявся б його непохитною надією. А мені потрібно повірити. Краще жити з оманливою надією, ніж твердо ні на що не надіятися.

У місті Махмут зустрів мене з поганою звісткою. Він заходив до хати заарештованої жінки, щоб провідати хворого чоловіка та занести йому якихось харчів. І застав там плач: жінка померла у в'язниці. Хто зна від чого: від страху, від хвороби чи від катувань?

Погана звістка, безглузда смерть.

Я навіть не подумав про те, звідки в Махмута стільки хоробрості, що він наважився піти в зачумлену хату? Невже в нього така сильна потреба допомагати нещаснішим від себе?

17. Вічний вивідач

Осман Вук знав, безперечно, всю таємницю, Шех-ага — стільки, скільки хотів, комендант Авд-ага — стільки, скільки здогадувався. А здогадувався він, на жаль, багато про що, мовби сам сатана йому нашіптував усе на вухо.

Я й у думках не покладав, що Раміз стане для мене чимось більшим, ніж просто людина, з якою зустрівся в житті й пішов далі, кинув погляд і забув, як приятеля, з яким радо бачимося й легко розходимося, як жінку, яку любили, а потім ніяк не можемо пригадати її імені. (Про жінок та приятелів кажу не з власного досвіду — у мене їх не було багато, це я чув від Османа й запам'ятав, уражений його веселою безсоромністю). Тим часом моя доля виявилася так міцно прив'язана до Рамізової, що ні про що інше я й думати не міг.

Змусив мене до того комендант Авд-ага.

Минали дні, а він усе не забував про Рамізову втечу. Спочатку я думав, що його запопадливість підігрівають зверхники, але я помилявся. У них було стільки клопоту з Шех-агою (він уже повернувся зі своїх дивних мандрів, нікому не кажучи, де був, без грошей, без коня, без кожуха, вимазаний, схудлий, мовчазний, навіть не згадуючи про те, що десь валандався), так він їм дозолив, такого страху нагнав їм своєю ненавистю, що вони, рятуючи свою шкуру, забули, безперечно, і про студента Раміза, і про коменданта Авд-агу. А все почалося з того, що Шех-ага висловив перед намісником побажання, аби їх чорти забрали. Не знаю, чи саме так було це сказано, чи як прохання від народу, в ім'я якого твориться і зло, і добро, щоб покласти край їхній сваволі, тільки скоро пронеслася чутка, що суддю переводять в убогий Зворницький округ, а Джемаля Зафранію — в Сребреницький, і залишаться вони там довго, один як зачучверілий суддя, другий як підтоптаний писар, якщо їм не всміхнеться доля і