Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

палаті на одинокому ліжку, застеленому м'якою зеленкуватою ковдрою, лежала Яринка. Обличчя її змінилося, стало старішим. Тіні лягли під очима. Тонкі зморшки окреслили рот.

Дівчина лежала так тихо, що інколи здавалося, ніби вона навіть не дихає. Та проте губи час від часу ворушилися, і тоді чулося тихе гарячкове шепотіння:

— Сонце… сонце… дивіться, сонце…

Висока сива лікарка заходила часто, мацала пульс і чоло, хитала головою і тихо виходила.

І пізно вночі, коли ніхто вже навіть і не сподівався, Яринка опритомніла. Вона глянула навколо себе, ніби шукаючи когось, і несподівано сказала:

— Сонце.

Потім побачила сиву лікарку, сестру біля свого ліжка і дуже тихо промовила:

— Негайно викличте Ганну.

Лікарка спробувала заперечити.

— Мені страшно болить голова. Навіть ви не знаєте, чи я буду жити. Покличте Ганну.

Яринка говорила ці слова настільки спокійно, твердо і впевнено, що лікарка заперечувати не наважувалася. Вона повернулася і тихо вийшла. Вона, звичайно, не зробила б так, але Яринка майже точно визначила своє становище — цілком можливо, що це дійсно останні хвилини притомності.

І ті кілька хвилин, які минули, доки Ганна, переодягнута в білий халат, з'явилася перед ліжком, дівчина думала тільки про те, як би витримати і не знепритомніти. Ця думка була пекучою, і від напруження голова боліла ще гірше.

Але Ганна з'явилася біля ліжка, з'явилася, не кажучи жодного слова, тільки вдивляючись, напружено вдивляючись у дороге обличчя подруги.

— Ганно, — гарячково зашепотіла дівчина, — воно вибухає від сонця, від сонячного променя… Я сама це все бачила, Ганно…

Їй здалося, ніби Ганна хитнулась і відійшла кудись далі. Дівчина хотіла покликати її і відчула, що вже не може. Несподівано хитнулася і обернулась стеля. Потім настала темрява.

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ

Бабине літо пливе над садом. На пожовкле листя кленів і каштанів падає золоте проміння сонця. Тепла мла застилає небо, і сонце котиться у висоті, ліниве, туманне.

Листя падає з дерев. Воно шарудить від найменшого подиху вітру, воно ледве помітно пахне гнилизною, і запах цей ні на мить не дає забути про осінь.

Юрій Крайнєв ішов по великому саду інституту стратосфери. Приємно було йти отак, дивитися на каштани і клени, брати руками з повітря довгі ниті білого павутиння і спокійно думати свою думу.

Крайнєв дійшов до самого кінця саду і глянув назад. Інститут підносився над деревами важкою брилою граніту. Сонце блищало на вікнах, і здавалося, ніби це золоті крони каштанів і кленів відбиваються у дзеркальному склі.

Йти в кабінет не хотілося. Юрій нахилився і підняв з землі великий лимонно-жовтий листок. Візерунчаста мережка прожилків здавалася намальованою. Потяг за один ріжок — сухо хруснувши, листок розірвався. Крайнєв підніс його до губ і відчув запах осені. Кинув на землю обірваний хвостик і пішов далі. Зараз він має право на спочинок — закінчено велику роботу, закінчено крейсер.

Крайнєв ішов садом. Невеличкий столик і кілька крісел стояли на доріжці під пишнокронним каштаном. Юрій сів у крісло. Це почуття, цей момент вдалого закінчення великої і відповідальної роботи він любив понад усе на світі. Приємно згадати той день, коли олівець провів першу лінію. Як давно це було…

Крайнєв сидів у кріслі великий і широкоплечий. Мереживо зморщок вже стало з'являтися в куточках очей, коли інженер усміхався. Сивина сріблила виски. Це оте не була старість. Глибокі переживання, довгі години і ночі роздуму посріблили волосся інженера.

Листя зашаруділо десь у глибині саду. Хтось ішов, наближаючись до місця, де сидів Крайнєв. Він прислухався і незадоволено поморщився. Та коли висока, затягнута у військове постать Валенса з'явилася з-за дерева, зморшки зникли.

Директор інституту підійшов мовчки і сів у крісло поруч Крайнєва. Справжня дружба існувала між ними, і спер уже ніщо не могло зламати її. Часто вони зустрічалися і кілька хвилин проводили разом, навіть не розмовляючи. Це були хвилини спочинку.

Вони сиділи мовчки, і Валенс прекрасно розумів почуття Крайнєва. Літній і досвідчений, він дуже любив свого значно молодшого друга і добре знав, що мине ще півгодини, Юрій спочине і знову кинеться у самий вир роботи, складної роботи, де найвірніші шляхи може находити саме він, професор Крайнєв.

Тиша висіла над садом. Вона трималася на довгих нитках бабиного літа, натягнених між деревами.

Ні Крайнєв, ні Валенс не помітили, як, з'явившись із тиші, над садом виросло мелодійне металічне гудіння. Воно то піднімалося на високі ноти, то майже завмирало, але тембр його, металічний, енергійний, не мінявся.

Крайнєв здивовано підвів брови і глянув на Валенса. Досвідчений пілот, він міг по звуку точно визначити, яка машина з'явилася в небі. Зараз не було незрозумілим. Очевидно, якась нова конструкція.

— Ти не знаєш цього літака? — сказав Валенс на запитливий погляд Юрія. — Пристойна машина, зараз ми глянемо на неї.

За мить літак з'явився в небі. Форму він мав трохи незвичну: крила його були вигнуті, як дуга. Вони нагадували собою добре натягнутий лук, де тятивою була задня кромка крила, а стрілою весь фюзеляж. Маленький літак немовби купався в проміннях осіннього сонця.

Очевидно було, що веде його незвичайний пілот. Неймовірні фігури вищого пілотажу, фігури, можливі лише для найвищих майстрів цієї справи, рисував літак у холодному небі.

— Це літає Валя, — несподівано сказав Валенс.

— Яка Валя? — здивувався Юрій.

Валенс хитнув головою. Запитання Юрія влило краплину гіркоти в його думки. Як на нього, Крайнєву не варто було б так швидко забувати це ім'я.

— Валя, твій колишній шофер. Хіба ти вже забув її? Вона