Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

— Знаєте, на цьому етапі саме такого ми від вас і очікували, — мовив він і вказав на дверцята в протилежному кінці відсіку. — Ходімо?

Цього разу заговорив Ньют:

— Що ще у клятому порядку денному?

— Вам же, напевно, хочеться поїсти, помитися? Поспати? — Девід обійшов глейдерів і дівчат. — Політ буде дуже довгий.

Томас і решта якийсь час перезиралися. Але зрештою все-таки рушили за чоловіком. Вибору-бо вони таки не мали.

Наступні кілька годин Томас намагався ні про що не думати.

Він переміг у сутичці, але опісля вивітрилися і сили, і мужність, і переможне відчуття; підлітки займалися рутинними справами. Гарячі страви. Холодні напої. Медичний огляд. Довгий і приємний душ. Чистий одяг.

Томаса не полишало відчуття, що ситуація повторюється. Хлопців заспокоюють, перш ніж улаштувати їм нове випробування — як тоді, коли вони прокинулися в гуртожитку після порятунку з Лабіринту. Але що їм робити? Ані Девід, ані його підлеглі не погрожували — не робили більше нічого, що викликало б тривогу.

Відпочилий і ситий, Томас присів на канапу у вузькому коридорі, який вів у просторий відсік берга, повний потертих різношерстих меблів. Хоча хлопець і намагався уникати Терези, вона таки знайшла його. Досі важко було перебувати поруч, говорити з нею або з кимсь іще. Він не міг ніяк заспокоїтися.

Але він постарався тримати себе в руках, адже нічого не міг змінити. Берг не захопиш, а якщо і взяти екіпаж у заручники, то як впоратися з цією машинерією? Куди летіти? Отож усі летять туди, куди звелів «БЕЗУМ», і там вислухають остаточний присуд.

— Про що думаєш? — нарешті запитала Тереза.

Томас радів, що вона зробила це вголос. Не хотілося більше спілкуватися з нею телепатично.

— Про що думаю? Та я взагалі намагаюся не думати.

— Ага. Мабуть, варто насолодитися миром і спокоєм, поки є можливість.

Томас подивився на Терезу. Дівчина спокійнісінько сиділа біля нього, наче вони й досі найкращі друзі. Але він цього більше не міг витримувати.

— Мене дратує, що ти поводишся, ніби нічого не сталося.

Тереза опустила погляд.

— Я багато чого намагаюся забути, як і ти. Не думай, я зовсім не дурна. Чудово розумію, що ми вже ніколи не будемо, як колись. Але якби був шанс повернутися в минуле й усе змінити, я б ним не скористалася. План спрацював. Ти живий, і це головне. Може, колись ти мене пробачиш.

Томаса дратувало, як раціонально вона міркує.

— Мене хвилює одне: як зупинити «БЕЗУМ». Те, що вони роблять з нами, неправильно. І неважливо, наскільки тісно я з ними пов’язаний. Так не можна.

Тереза трохи відкинулася, поклавши голову на підлокітник.

— Облиш, Томе. Нам стерли пам’ять, але не позбавили здатності мислити. І коли «БЕЗУМ» нагадає, заради чого ми беремо участь в експерименті, розповість усе, то з ними доведеться співпрацювати далі. Виконувати всі їхні вимоги.

Томас трохи поміркував. Ні, він не згоден з Терезою. Зовсім не згоден. Може, колись він і сам так думав, але не зараз. Однак з Терезою він цього не обговорюватиме.

— Напевно, твоя правда, — пробурмотів він.

— Коли ми востаннє спали? — зронила вона. — Уже й не згадаю.

І знову вона поводиться, наче все гаразд.

— Зате я пам’ятаю. За себе, в усякому разі. Востаннє я спав у газовій камері, куди ти мене запхнула, оглушивши перед цим здоровенним списом.

Тереза потягнулася.

— Тут я можу лише вкотре вибачитися. Ти бодай відіспався — я ж очей не склепила, поки ти не вийшов. Здається, я вже два дні на ногах.

— Бідолашка, — позіхнув Томас, не втримавшись — він теж утомився.

— Гм?

Томас подивився на неї: Тереза лежала з заплющеними очима, дихання її сповільнилося. Отак узяла й заснула. Томас озирнувся на глейдерів і дівчат з групи «В». Переважно всі теж спали. Не спав лише Мінхо, який намагався поговорити з симпатичною дівчиною, але та вже заплющила очі. Хорхе і Бренди Томас ніде не помітив — і це було дивно, коли не тривожно.

Томас раптом відчув, що йому бракує Бренди, але його власні повіки вже поважчали, і втома скувала тіло. Томас, з’їжджаючи по спинці канапи, вирішив пошукати дівчину пізніше. Нарешті він здався, дозволяючи солодкій дрімоті поглинути його.

Прокинувшись, Томас покліпав, протер очі — але не побачив нічого, крім суцільної білина. Ні силуетів, ні тіней, ні кольорів, нічого. Лише біле.

Він мало не піддався паніці, але йому раптом подумалося, що це може бути сон. Такий от дивний сон. Він відчував власне тіло, відчував під пальцями власну шкіру. Відчував, що дихає. Чув, що дихає. Однак і далі навколо нього панувала суцільна ясна порожнеча.

«Томе».