Світлана Талан - Спокута

на тому, щоб ми були разом. Не приховую, що була образа, що ти обрала не мене. Лише з роками я зрозумів, що потрібно було бути більш наполегливим, або й навіть вкрасти тебе і везти із села світ за очі… Але я хотів, щоб ти була щасливою, навіть з іншим. І це була моя найбільша помилка. Ми часто робимо один невірний крок убік, а потім витрачаємо півжиття, блукаємо, помиляємося, збиваємося зі шляху, щоб знову потрапити на вірну стежинку…

Роман поринув у спогади і не помічав, як знову засніжило і лапатий сніг припорошив голову. Він не чув, як підійшов безхатченко і тихо стояв позаду, мнучи в руках свою чорну в’язану шапку. Роман поклав червоні троянди на сніг. На білому полотні зими квіти виглядали як червона кров.

– Бувай, Катрю! – сказав Роман.

– Не Катря, а Гапочка, – почув він позаду себе знайомий голос.

– Це знову ти? – Роман повернувся і побачив знайомого безхатченка.

Він хотів одразу налаяти чоловіка, але той мав такий жалюгідний вигляд і тремтів від холоду, що Романові стало його шкода.

– Я просив тебе не чіпати табличку, – спокійно нагадав Роман.

– Там помилка!

– Розмовляти з тобою – марна справа! – махнув рукою Роман. – Ти чому в легкій курточці?

– Бо іншої нема.

– Послухай, як там тебе?

– Кирило, Киря.

– Киря, поїхали зі мною до міста, я тобі куплю теплий одяг, – запропонував Роман.

Чоловік не повірив почутому і дурнувато кліпав очима.

– Ідемо, Кирило, до моєї автівки, разом повернемося в місто, – повторив Роман. – Треба тебе вдягнути як слід.

Безхатченко сів на заднє сидіння й замовк.

– Тепло тут! – сказав згодом.

– Де ти живеш?

– Де прийдеться.

– Ночуєш де?

– Улітку під мостом, а взимку – поблизу ринку, у бойлерній.

– Там тепло?

– Тепліше, ніж на вулиці.

Роман повів безхатченка до магазину, купив йому теплі чоботи, пуховик, рукавиці та шапку. Киря аж розцвів від радощів!

– Сподіваюся, що не проп’єш, – сказав Роман. – Візьми трохи грошей на харчі, – подав йому кілька купюр. – Дізнаюся, що пропив одяг – зніму, що на тобі буде, і голяка відпущу. Домовились?

– Згода! – сказав безхатько і ще раз подякував.

Увечері Роман поїхав до Лисого і розповів Миколі про безхатченка.

– Мені також шкода таких людей, але я впевнений на дев’яносто відсотків, що він все одно виміняє одяг на пляшку самогону.

– То вже його справи, – сказав Роман, – Але віриш, якось тепліше стає на душі, коли щось зробиш приємне не для себе, а для когось.

– Еге ж, – погодився Микола. – Он Івасик так захопився доброю справою, що взагалі його вдома не піймаєш.

– Пропонував мені поїхати з ним у лікарню і познайомитися з Мартою.

– Схоже, він на неї не на жарт запав.

– Та й час вже влаштовувати особисте життя, – промовив Роман. – А ти ще не дозрів звити сімейне гніздечко?

– Як тобі сказати? – Микола хитрувато примружив очі. – Давай по пивку, і я тобі дещо розповім.

Микола дістав із холодильника трилітрову банку пива, два в’ялених лящі, поставив на стіл пивні кружки та налив у них пиво. Воно запінилося, і Роман відсьорбнув піну. Він нічого не питав, чекав поки чоловік сам почне розмову: у них було не прийнято лізти в душу та розпитувати.

– Завів я собі подругу, – сказав Микола, чистячи рибину. – Непогана, скажу тобі, жінка, можна б з нею і гніздечко вити. Я так думаю: час спливає швидко, а у мене ні дитинки, ні билинки, а моя Тетяна на десять років молодша, дітей хоче, та і я не проти. Людина живе не лише для того, щоб збудувати будинок і посадити дерево, а й щоб по собі лишити слід – своїх нащадків. Пишатися моєю біографію діти навряд чи будуть, а ось хорошим батьком я міг би стати. Як ти гадаєш?

– Упевнений, що батько з тебе буде гарний, – сказав Роман. – То по молодості хлопці женяться, а їм ще гуляти охота, а ти вже в такому зрілому віці, коли життя побачив із різних ракурсів. То в чому затримка?

– Якось Тетяна спитала про моїх батьків, – задумливо промовив Микола й замовк. Він відкусив шматочок риби, довго і ретельно жував, запив пивом і лише тоді сказав: – Я уникнув відповіді, а сам не спав усю ніч. Віриш, як накрили мене спогади… Усе думав про батьків, згадував дитинство, юність, усе аналізував. Раніше я був ображений на батьків, намагався назавжди їх викреслити зі свого життя, а тепер намагаюся зрозуміти. Можливо, вони мали рацію, бо я й справді зганьбив їх родину, хоча, на мій погляд, вони жорстоко зі мною вчинили. Я б ніколи, чуєш, ніколи так не зрікся б свого сина, навіть тоді б, якби він схибив по життю.

– Я також, – сказав Роман.

– Хотілося б Тетяну познайомити з батьками, як годиться, а я навіть не знаю, як вони там і чи з роками пом’якшали їх серця.

– Це можна виправити. Можемо завтра поїхати на твою батьківщину, – запропонував Роман.

– Ти так