Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

в житті, тому він навіть не звернув уваги на таку дрібничку, як відбита права сідниця. Але поки, спохмурнілий, обмацував себе, він помітив щось справді гідне уваги й подиву, а саме: кам’яна сходинка, на яку він спирався своїм перебитим (якщо його діагноз був правильний) попереком, слизька й вогка, і так само слизька, вогка й холодна стіна сходової клітки. В цьому палаці, охопленому вогнем, це було справді чимось неймовірним. І хай там Петр мав ребра поламані, чи тільки потовчені, та повітря, яке він насилу, з болем удихав, тхнуло скоріше цвіллю та гнилизною, ніж димом, і в темряві чулося щось аж надто добре знайоме Петрові шкрябання щурів та попискування їхніх щуряток. А напруживши свій ще оглушений слух, він неначе вловив, що крім шкрябання та писку крізь гнилу темряву проникає відлуння людських голосів.

Петр напружив слух іще дужче й розчув, що ті голоси хором повторюють слова проповідника, який ділиться думками такого типу:

— Де темрява, там нічого не видно.

А хор на те:

— Там нічого не видно.

— І це спостереження — здавалось би, по-простацькому очевидне, — виголошував проповідник, — є частиною Ладу Всесвіту, або Всеправди, яка є тільки одна.

— Яка є тільки одна, — повторив хор.

— Проте кращим, ніж світло наших очей, є світло розуму, який веде нас до пізнання того, що бога нема, а все, що є, походить із однієї праматерії, — вів далі проповідник, у якому ні Петрові, ні читачам цієї книжки не було важко впізнати втеклого ченця Медарда, самозваного верховного жерця веритаріїв.

А ті повторили:

— Все, що є, походить із однієї праматерії.

Тоді Петр, забувши про розбите коліно, розтовчену щиколотку, звихнуті в’язи, перебитий поперек і зламані ребра, сягнув по кільце з ключами, яке щойно дав йому шведський гвардієць, а переконавшися, що загубив те кільце, коли падав у темряву, почав рачки вилазити вгору по сходах, обмацуючи кожну приступку. Жару й чаду прибувало з кожною п’яддю тієї дороги, а водночас прибувало тріску та гуготіння, схожих на гук водоспаду; на першому поверсі пожежа розбуялася на всю силу. Кільце з ключами, яке Петр знайшов на першій згори приступці, було таке гаряче, що аж присвічувало Петрові на дорогу, коли він ніс його вниз, ухопивши крізь полу куртки.

— Пряма лінія рівна й нікуди не загинається, бо якби загиналась, то була б не прямою, а кривою! — волав Медард, а веритарії хором це підтверджували.

— Була б не прямою, а кривою!

— Трикутник має три сторони! — оголосив Медард.

— Трикутник має три сторони! — погодились веритарії.

В ту хвилину Петр, якому пощастило вибрати потрібний ключ, відчинив залізні двері в’язниці й гукнув досередини:

— Ратценгофер!.. Я шукаю пана бургомістра Ратценгофера! Нема його з вами?

Бо не було виключено, що шведські гвардійці, не знаючи тутешніх звичаїв, кинули бургомістра до звичайної цюпи.

— Слава Розумові, Правді й Справедливості, слава принципові «Все з одного»! — заскреготів з темряви Медардів голос. — Бо, якщо не помиляюсь, нам припала безмежна радість і честь: сам Учитель Петер Кукан фон Кукан ушанував своїм візитом свою вірну паству. Радіймо ж, браття!

— Радіймо! — хором відгукнулись веритарії.

— Кінець самотності й блуканням! — волав Медард. — Учитель знайшов шлях до нас, щоб подати нам свою тверду руку, він приніс нам дар своєї мудрості, щоб вивести нас на добру путь, коли ми з неї збочимо!

— Коли ми з неї збочимо! — підхопили веритарії.

— Годі! — гукнув Петр. — Я поставив вам ясне, зрозуміле й просте запитання, а ви відповідаєте на нього ослячим ігіканням. Кажу ще раз: я шукаю бургомістра Ратценгофера. Не знаєте, де він сидить?

— Пан бургомістр Ратценгофер тут, із нами, — за хвильку відповів Медард. — На жаль, пан бургомістр не захотів приєднатись до нашого, як ви, Вчителю, кажете, ослячого ігікання, бо не зрозумів його значення. Не маючи покріплення, яке ми, ваші учні й послідовники, черпаємо тим своїм ослячим ігіканням із блаженних джерел Всеправди, до яких ви нас, Учителю, привели, пан бургомістр піддався слабодухості й помер. А ми, Вчителю, сидимо тут уже день і ніч, голодні й без сну, і завдяки своєму ослячому ігіканню досі живі й здорові. Пан бургомістр Ратценгофер пробув у цій темниці, за моєю грубою оцінкою, годин із п’ять, щонайбільше шість, і, полишивши всяку надію, опинився — в розумінні метафоричного поетичного образу, а не в розумінні вульгарної віри в посмертне життя — перед брамою пекла. Марно я намагався підбадьорити його викладом ваших думок, Учителю, тобто головних засад вашого вчення, в якому немає місця богові, й покріпити його знесилений дух оповіданням про геройство вашого батька, пана Йоганна Кукана фон Кукана… Пан бургомістр, — вів свою невеселу розповідь Медард, — хоч і не заперечував моїх висновків, але утримувався від будь-яких свідчень розуміння чи згоди, так що я мав досить прикре відчуття, ніби говорю в порожнечу, а він усе нарікав на згубу свого рідного міста Магдебурга та ганив зрадливість шведського короля. Врешті пан бургомістр замовк зовсім, і ми забули про нього, а тоді один з братів наступив на його мертве тіло. Слід боятися, що його смерть була добровільна: він утопився зумисне.

— Як він міг утопитись у будинку, що горить? — здивувався Петр.

— Підійдіть до нас, Учителю, — відповів Медард, — і побачите — в цьому негостинному приміщенні дуже легко втопитись.

Петр наосліп ступив з кам’яного порога всередину підвалу — й побачив, що веритарії стоять по коліна в воді.

Бо підземелля старої ратуші в Магдебургу вентилювалося трубами завдовжки з півтори тисячі стіп, за нашими нинішніми мірами менше як півкілометра. Труби тяглися від Старого ринку на схід і виходили на берег Ельби, точніше — Малої Ельби, навпроти Піщаного острова. Цей простий пристрій, завдяки якому повітря в підвалах ратуші, в її підземних переходах та темницях не залежало від того, що діється нагорі, чудово виправдав себе саме тепер, коли ратуша