Станіслав Лем - Соляріс. Едем.

скористатися. — Координатор мимохіть знижував голос, як і його супутники. — Вистачить електрожекторів. Зрештою, йдеться про контакт. Але не будь-якою ціною. Це ясно, правда ж? — Він обернувся до Лікаря. Той кивнув головою. Координатор повів далі: — Ніч — не найкраща пора. Може, ви тільки зорієнтуєтеся на місцевості. Це було б найрозумніше. Адже ми знову можемо сюди повернутися. Тримайтеся разом, захищайте спину один одного й не заходьте в жоден із завулків.

— Як довго ти на нас чекатимеш? — запитав Хімік.

Координатор — вони побачили це у відблиску світла, при якому обличчя його, здавалося, було припорошене попелом — усміхнувся.

— До кінця. А тепер ідіть.

Хімік почепив на шию ремінь електрожектора, щоб вивільнити собі руки, й ліхтариком освітив початок сходів. Лікар тим часом уже сходив униз. Раптом нагорі блиснули білі вогні — це Координатор освітлював їм шлях. Нерівності кам’яних східців здавалися збільшеними, повними тіней; Хімік і Лікар ішли довгим світляним коридором уздовж стіни, аж поки на перехресті перед ними постала простора зала — з двох боків її оточували колони, які стриміли з муру, мовби виростаючи з нього. Верхній одвірок укривав гроноподібний горельєф. Фари далекого всюдихода кидали скупе світло — півкругле віяло ясноти — на чорну глазур підлоги, стерту біля порога, неначе по ній пройшли тисячі ніг. Лікар і Хімік поволі увійшли до зали; ворота були величезні, ніби збудовані для якихось гігантів; на внутрішніх мурах — ані сліду швів чи пазів, немовби ця споруда була висічена з монолітної скелі. Зала кінчалася глухою, ввігнутою стіною, обабіч виднілися ряди ніш, кожна з яких мала внизу глибоку западину, що нагадувала маленький ослінчик; над ним відкривався й зникав у мурі якийсь отвір, схожий на витяжку, — ліхтарики освітили хіба початок трикутної труби з чорними, укритими якоюсь поливою стінками.

Хімік і Лікар вийшли із зали й рушили вздовж муру, який оточував гирла бокових вуличок регулярними, хоч і загадковими багатостінними нахилами. Через кілька десятків кроків світло, яке супроводжувало їх, згасло. Вони звернули в одну з вуличок, котра нараз уся перемінилася — камінна сіризна оточення згасла, неначебто на неї хтось дмухнув. Хімік озирнувся — з усіх боків їх оточувала пітьма: мабуть, Координатор нагорі вимкнув фари, світло яких щойно падало аж сюди.

Він звів очі. Неба над головою не було видно, й він тільки здогадувався про його існування: далеке, холодне, воно, здавалося, тиснуло на його обличчя.

Кроки гучно відлунювали в тиші. Вуличка, затиснута між високими мурами, народжувала коротку й глуху луну. Лікар і Хімік, не змовляючись, підняли ліві руки й пішли далі, торкаючись ними муру. Він був холодний і гладенький, наче скло.

За хвилину Лікар увімкнув ліхтарик, бо перед ним замаячів згусток якихось темних плям: вони опинилися на невеличкій, наче дно колодязя, площі, оточеній мурами й розчленованими лише гирлами бічних вуличок; двома рядами вгору підіймалися відхилені назад і звернені шибками в небо вікна, через що їх було майже непомітно знизу; водячи довкола себе ліхтариками, Лікар і Хімік раптом помітили східці в найвужчій з вуличок; східці круто вели вниз; вхід на них загороджувала кам’яна балка, щільно впасована між мурами. До неї, як пісковий годинник, була підвішена темна бочка з розширеним отвором. Вони вибрали найширшу вуличку і ввійшли в її гирло. З перших же кроків відчули, що повітря тут не таке, як на площі; світло ліхтарика, ковзнувши вгору, вихопило з темряви подірявлене, наче решето, склепіння, немовби хтось у шарі розкиданого каміння поробив трикутні отвори.

Йшли довго. Поминули вулички, перекриті камінням, високі й просторі, наче галереї, проходили під склепіннями, з яких звисали якісь безформні чи то дзвони, чи то бочки, біля верхніх одвірків, укритих пишним рослинним орнаментом, снувалося павутиння, заглядали до просторих порожніх залів із бочкуватими стелями й величезними круглими отворами, які було наглухо забито кругляками, що стирчали з них, наче затички. З вуличок часом угору підіймалися скісні жолоби з поперечними потовщеннями, нагадуючи собою облиті затужавілою масою каркаси драбин; іноді в обличчя Лікареві й Хімікові віяло теплим повітрям, кількасот кроків вони пройшли по майже білих плитах, потім дорога знову розділилася, й вони почали спускатися вниз; мури було підперто важкими кам’яними підпорами, в кожній з яких виднілася ніша, заповнена зів’ялим листям; Лікар і Хімік спускалися щораз нижче похилою площиною з дрібними зубчастими східцями, в світлі ліхтариків кружляла пилюка, яку збивали ноги, по боках зяяли входи до склепів з душним, застояним повітрям, світло безпорадно наштовхувалося на хаос якихось загадкових, давно покинутих предметів; нараз дорога почала підійматися вгору, вони пішли Нею, аж поки згори не війнуло подихом височин, що зненацька відкрилися перед ними.

Лікар і Хімік поминали завулки, галереї, площі, світло ліхтариків упиралося в мури, тіні під ногами, здавалося, розгортали крила й порскали в них чорними згустками, клубочилися й губилися у відкритих пасажах, біля входів до яких на чатах стояли колони, що виростали з мурів, нахилившись одна до одної; мандрівників невідступно супроводжувала моторошна луна ходи.

Іноді їм здавалося, що вони відчувають поруч себе чиюсь присутність. Тоді вони зупинялися й, погасивши ліхтарики, тулилися до мурів. Серця в них гучно калатали. Щось шурхотіло, чалапало, хода дробилася на безформну луну, слабшала, невиразне бурмотіння, наче підземні потоки, наближалося до них уздовж мурів, з колодязів, які відкривалися в камінній ніші, іноді разом із затхлими випарами долинав нескінченний стогін; але чи там і справді стогнала якась істота, чи це просто була якась луна, спотворена стисненим простором, визначити було неможливо.

Наші мандрівники йшли далі; в них виникло таке відчуття, ніби довкола в темряві снують якісь постаті, один раз вони навіть помітили вихилене з бічного провулка бліде при світлі ліхтарика, худе личко, пооране глибокими, наче тріщини, зморшками, та коли дійшли до того місця, там нікого не було, лише на камінні валявся клапоть золотистої, тонкої, мов папір, фольги.

Лікар мовчав. Він знав, що ця мандрівка, небезпечна, більше того — нерозумна за таких умов, уночі, — цілком на його сумлінні, що Координатор пішов на ризик, бо час підганяв, а він найупертіше з усіх домагався спроб установити контакт. Десятки разів повторював собі подумки, що вони дійдуть тільки до наступного рогу, а проте йшов далі. З високої галереї, облямованої поставленими один на один блоками з непрозорого скла, — вони творили також стелю з підвішеними в формі гондол дивними консолями чи балконами, — за кілька кроків перед ними упав гроноподібний стручок. Вони підняли його, він був іще теплий, наче його щойно хтось тримав у руці.

Найприкріше вражала