Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

Я, коли йшов сюди, наткнувся на кілька бічних коридорів. Підемо одним із них. Не здихати ж нам тут.

Затиснувши в лівій руці камінчик-світильник, а в правій — скривавлену шаблю, кімерієць попрямував униз коридором. Він ішов поволі, кожний крок давався йому з величезними зусиллями. В його скронях пульсував тупий біль, він щомиті облизував запечені губи.

Через деякий час камінь тьмяно висвітив чорний отвір у стіні, в який Конан і звернув, ані миті не вагаючись. Скільки вони йшли цим чорним тунелем, Натала не знала, але зрештою дісталися до якихось сходів, видерлися по них і зупинилися під кам’яними дверима, замкнутими на золотий засув.

Дівчина нерішуче подивилася на велетня, що похитувався на ослаблих ногах і у млявій долоні якого тремтів слабкий вогник. По стінах метались і розгойдувались їхні величезні тіні.

— Відчиняй же! — бурмотів Конан. — Там на нас чекають. О Кроме! Я принесу тобі таку жертву, про яку в цьому місті ніхто не має жодного уявлення.

Натала зрозуміла, що варвар марить. Вона вийняла з його скривавленої руки камінь-світляк, витягнула золотий шворінь і відкрила засув. Двері виявилися завішеною зсередини золотистою шовковою тканиною. Бритунка обережно відсунула завіску й заглянула за неї. Перед її очима постала зовсім порожня кімнати, лише в самому її центрі шумів сріблястий фонтан.

Широка долоня варвара лягла на її плече.

— Відійди убік, дівчино! — пробурмотів він. — Зараз тут буде жарко!

— Тут нікого немає, — заспокоїла вона його. — Це вода шумить.

— Вода, — облизав він почорнілі губи, — хоч нап’ємося перед смертю.

Вона взяла його за руку і, немов сліпого, повела, обережно ступаючи, до фонтана, із завмиранням серця очікуючи, що ось-ось до кімнати ввірвуться воїни в пурпурних туніках.

— Я постережу, а ти пий, — сказав насилу Конан.

— Пий, пий, я не хочу. Приляж сюди, я омию твої рани.

— Не чую дзвону мечів, — здивувався він, протираючи очі, немов намагаючись зірвати з них якусь пелену.

— Тут нікого немає, Конане.

Він навпомацки відшукав край чаші фонтану, нахилився, занурив лице в чисту, прозору рідину й пив, пив, пив, не в силах відірватися. Коли варвар підвів голову, Натала побачила, що безумство вже зникло з його очей. Він полегшено витягнувся на плитах біля фонтана, але вираз заклопотаності не полишив його знівеченого обличчя, а шабля так і залишилася стирчати в міцно стиснутому кулаці.

Вона омила його рвані рани й перев’язала найглибші з них бинтами з розірваної на широкі смуги шовкової завіски. Займаючись цією роботою, Натала ні на мить не припиняла гарячкових роздумів про те, що їм слід робити далі. Якщо вони залишаться в палаці, їх рано чи пізно знайдуть — в цьому вона не сумнівалася. Щоправда, не виключено, що ксуталійці вже не шукають їх, а давно сплять де-небудь у своїх потаємних кімнатах, спрямувавши душі в нескінченні лотосові блукання.

Закінчивши перев’язувати рани, Натала підвела голову — і сторопіла. В алькові48, спочатку не поміченому нею, хтось був — крізь щілину в полозі49 видніла мертвотно-біла людська рука. Намагаючись рухатися якомога тихіше, щоб не турбувати кімерійця, дівчина, тримаючи кинджал напоготові, підкралася до алькова. Благаючи серце битися тихіше, вона поволі відсунула запону. На подіумі, схожому на ложе катафалка, покоїлася жінка з жовтуватою шкірою, а поряд із нею, на рівні її плеча, стояла нефритова посудина із золотистою рідиною. Ймовірно, це був той самий чудовий еліксир, про який говорила Таліс. Натала обережно нахилилася над сплячою, ледве не дотикаючись до неї кінчиком кинджала, і схопила посудину.

Притиснувши до себе глек з дорогоцінною рідиною, вона кілька секунд роздумувала, чи не слід перетворити сон лотоса жовтолицьої жінки у вічний сон, — проте так і не змогла примусити себе ввіткнути кинджал у беззахисне тіло, знову запнула полог і повернулася до Конана, який мирно сопів у напівзабутті.

Сівши поряд, вона піднесла посудину до вуст варвара. Той слухняно ковтнув кілька разів, потім дивно оживився, сів і вихопив глека з рук дівчини.

— Присягаюся Кромом, — сказав він, — це те саме чудове вино. Звідки воно у тебе?

— Стояло там, в алькові, — показала вона рукою. — Там спить якась жінка.

Конан припав губами до краю глека й осушив його кількома величезними, жадібними ковтками.

— О Кроме! — видихнув він із полегшенням. — Я відчуваю життєдайний вогонь у жилах! Воно додало мені нових сил!

Конан схопився на ноги.

— Ходімо, Конане, повернімося в той коридор, пересидимо там, поки ти не одужаєш!

— Ні за що! — вигукнув варвар. — Ми що, щури, щоб ховатися по норах? Ми підемо з цього проклятого міста, і хай хоч хто-небудь спробує нам у цьому перешкодити!

— А твої рани?

— Та не відчуваю я ніяких ран, — бадьоро сказав він. — Можливо, захмелів трохи, і в цьому вся суть, але я не відчуваю більше болю!

Він підійшов до вікна, теж не поміченого Наталою. Вона подивилася через його плече. За вікном чорніло оксамитове небо, усипане мачинами зірок. Унизу сірим нескінченним килимом простягалася пустеля.

— Таліс говорила, що все це місто — одна-єдина величезна споруда, — пригадав Конан, — отже, кімнати й зали у фортечних вежах теж з’єднуються зі всіма іншими. Нам пощастило.

— Що ти задумав? — запитала вона з побоюванням у голосі.

— Там на столі кришталевий глек, — сказав він замість відповіді. — Наповни його водою і прив’яжи до нього ручку з цієї ось тканини. Я теж трохи попрацюю.

Вона підкорилася, а коли, закінчивши з цим, підвела голову, то побачила, що Конан зв’язує туго скручеці шовкові стрічки, відірвані від запони, в довгий мотузок, один кінець якого вже був прив’язаний до ніжки масивного столика зі слонової кістки, що стояв в алькові.

— Спробуємо щастя в пустелі, — пояснив варвар. — Таліс говорила, що за день подорожі звідси — оазис, за два дні мандрів на південь — другий. Там ми і перечекаємо, поки затягнуться мої рани. Ні, справді це вино творить дива! Тільки-но я був напівтрупом, а зараз міг би гору звернути. А ти пошукай, нарешті, собі якийсь одяг!

Натала зовсім забула, що їй бракує одягу, та, згадавши про жар і пекуче сонце, якими зустріне їх пустеля, вона поспішила накинути на себе шовковий серпанок. Кімерієць тим часом підійшов до вікна і, презирливо сплюнувши, без зусиль виламав ґрати, викувані з якогось золотистого металу. Оперезавши стегна Натали мотузком, він затягнув петлю, переніс дівчину за зеленуватий парапет і обережно спустив її на мотузці вниз. Коли вона звільнилася з петлі, він витягнув мотузок угору і прив’язав до нього глек із водою. Коли глек опинився біля дівчини, по мотузці швидко